Оксана Иваненко - Марiя

— Справді, Тедзику, ви герой.

— Ну, хоч ви не кажіть цього, — щиро обурився Тедзик. — Вам-то я розповів більше, ніж Желіговському. Таких, як я, були сотні, і навіть у в'язниці не знали наших імен, бо ми вигадували. І такі, як я, тільки рядові виконавці, солдати повстання.

Дійсно, він їй розповів далеко більше, ніж Желіговському, коли там увечері зібралося кілька чоловік, бо їй він хотів передати, що й сам переживав, те, що, звичайно, він не виніс на люди, і Марія намагалася уявити все, як було там, на Україні, в Києві, поки тут сперечалися, дискутували, і «білі генерали» мріяли про урочистий в'їзд на білому коні до Варшави, урочисті паради під старими знаменами.

А те, що відбувалося там, на батьківщині, що пережив сам Тедзик і сотні таких, як він, було так.

За розпорядженням повстанського Центрального комітету мали почати повстання на Україні одразу за повстанням у Польщі, але воно відкладалося з багатьох причин.

Уже на початку 1863 року трапилися великі провали, арешти в Одесі, Києві, Житомирі. Особливо зле відбився на підготовці повстання провал «Революційного агенства» в Одесі, яке мало міцні зв'язки з Києвом, Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 році через Одесу готували втечу підполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, і ще тоді в руки жандармів потрапило багато ниток. Нитки і вели до Києва, Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти агентів-зв'язківців, вже добиралися до голови Комітету — професора університету їсидора Коперницького, але, певне, хотіли зібрати більше матеріалів, з арештом зволікали, і старий професор, своєчасно попереджений, зник із Києва. Отже, ні Красовського, голови «Землі і волі», ні Коперницького, керівника польських революціонерів, у Києві вже не було.

А повстання за всяку ціну мали почати напровесні 186З року. «Диктатором на Русі» був призначений Лнтось Юр'євич, і він сам командував одним із київських рейдів повстання і в його саме загоні й був Тедзик, який після своєї втечі й подорожі до Чернігова знову повернувся до Києва, але переховувався від поліції.

З Антосем Тедзик познайомився з перших днів вступу до Київського університету, хоча вчилися вони на різних факультетах. Антось був «вільним слухачем» історико-філологічного, а Тедзик — юридичного. Та вони стрічалися у професора Коперницького, підполковника Красовського, і обидва з запалом працювали в недільних школах. Антось приятелював з Стефаном Бобровським.

У Антося, Стефана, Тедзика, — так само, як і між їхніми старшими друзями — Красовським та Коперницьким, — було цілковите взаєморозуміння в питаннях самовизначення та незалежності Польщі, України, Литви. Для них головним була справа народу. Та серед «українських громад» і польських товариств — «гмін» — такого розуміння, на жаль, не було. Багато хто вважав, що селянам треба домовлятися з поміщиками на вигідних умовах і що саме шляхта матиме велике значення у повстанні, і поки що ні Коперницький, ні Антось Юр'євич і їхні однодумці, які були за докорінний перелом саме на селі, ще не могли відстояти своїх позицій. А коли спочатку примушений був зникнути Бобровський, потім Коперницький, а Красовського, якому замінили смертну кару засланням до Сибіру, вже потайки вивезли з Києва, молодий «диктатор на Русі» мусив прийняти на свої плечі великий і важкий тягар відповідальності. Він, як і його друзі, покладав надії на «Золоту грамоту», яку підготував і надрукував у багатьох примірниках Комітет. Це було звернення до селян, а «Золотою грамотою» воно звалося, бо надруковане було почасти золотими літерами. Між іншим, і цю золоту фарбу метиковані хлопці дістали у монастирській друкарні. Там ця фарба вживалася для сяйва навколо святих! А друкували таємно в університетській друкарні. «Золота грамота» оголошувала, що селяни «безвозмездно» одержать у вічне володіння землю без усяких там відробітків на пана. Обіцянки в цій грамоті були розпливчасті, туманні, але й Антось Юр'євич, і ватажки інших повстанських загонів вважали, що треба обов'язково привернути на свій бік українських селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють і свої права.

Багато поляків — шляхти, студентської молоді — більше мріяли про національне відродження Польщі, а не про права селян, — не лише українських, білоруських, литовських, а й своїх -— польських.

Та гасла повстання вже об'єднували тисячі різноманітних людей, і палка й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорів над усіма заклик до боротьби за визволення від тиранії російського самодержця.