Оксана Иваненко - Марiя

Де було дядькам, та дідам,,.та бабам розбиратися в постановах грамоти, про які до сварок сперечалися «білі» й «чорвоні»і Де їм було збагнути, що, написавши про «дорогу країну», «білі» мали на увазі Польщу в старих її межах і що дідичі не втратять своєї вигоди!

Вони чули, їх вражали, вони серцем сприймали слова: «Сільський люд у селах і хуторах панських і казенних — однодворці, чиншовики і т. д. від сьогодні вільні, свободні й рівні в правах з іншими жителями країни.

Землі орні, сіножаті й садиби панські й казенні, которі за чинш або за відробіток держали селяни, будуть від сього дня власністю кожного хазяїна без жодної за них плати...»

Від тих слів загоралися очі, всі присувалися ближче, щоб нічого не пропустити, і не піп бубонів з амвона не зрозумілий нікому маніфест, як було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його дужче торкалося.

Ох, як тоді Тедзик обвів усіх очима й повторив двічі навіть задерикувато, наче кидаючи виклик тій владі, що досі тяжіла й знущалась із цих людей:

— «Можуть і мають право переходити з місця на місце до сподоби, і ніхто їм у тому перешкоджати не буде».

А зупинивши погляд на молоді, на дітлашні, що звичайно юрмилася тут попереду батьків, оголосив майже врочисто: «Можуть і мають право вчитися по всіх школах і бути в крайовій службі нарівні з іншими обивателями країн».

І тут матері почали хреститися, і підшморгувати носами, і витирати очі кінчиками хусток — діти їхні мають право вчитися по всіх школах...

Ще були пакти про священиків, про їхні права й обов'язки перед народом, щоб і вони мали з чого жити, але не стягали з людей гроші за духовні послуги.

— А то інколи поховати нема за що, — зітхнула якась бабуся.

— Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що похрестити, — промовила коло неї молодиця, притуливши до себе міцніше прегарнесеньке дитинча, яке тільки лупало очима, і було йому поки що байдужісінько, як та коли його хрестили, а чи й зовсім ще не змогли.

Ще юнаки закликали пристати до них і обіцяли за це, хто залишиться живим, землю, і садибу, і досмертну плату з народного скарбу.

Тедзику здавалося, та ні, не здавалось, він знав напевне, що це найвищий, найсвятіший день у його житті. З його рук, з рук його товаришів люди приймали волю, землю, людські права. Серце калаталося від захоплення. Приєднувалося до їхніх загонів ще не дуже багато. В деяких селах виносили хліб, овочі, молоко, проводжали врочисто, і для загону було несподіванкою те, що сталося в селі Солов'ївці.

Адже поліція не дрімала. Уже заздалегідь у багатьох селах провадила вона й свою урядову «агітацію». Селянам втлумачували, що поляки повстали, щоб і царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усіх повернути під своїх польських панів, усе спольщити, православну віру заборонити. Вербували людей, сільську стражу, за це обіцяли і платню, і всі речі, що відіб'ють від повстанців, і всілякі нагороди та вигоди.

Увечері, коли повстанці вийшли з Києва, поліції вже наказали бути на варті, створювати засади, негайно вести повстанців у волосне правління, сповіщати поліцію. У перших селах, які проходив Юр'євич, ще не було проведено цієї поліцейської роботи, отже, загін стрічали добре. Але в селі Солов'ївці сільська сторожа організувала засаду, і вночі, коли повстанці під'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з вимогою іти до волосного правління.

— Ми й так маємо йти до волосного правління, — сказав Юр'євич. — Ми не воюємо проти вас, ми несемо вам волю і ваші права. Ви скличте сход, і ми пояснимо вам усе.

Він навіть наказав своєму загону покласти зброю на вози. Адже порозумівся він із селянами у попередніх пунктах! Тут має бути так само.

Але навіщо було складати на возі зброю? На доказ того, що не з селянами прийшли вони воювати? Загін рушив до волосного правління, оточений сільською вартою, далеко численнішою, ніж загін.

Самі селяни з варти були розгублені, вони гадали, що зустрінуться з розлюченими ворогами, які одразу кинуться в бій, а юнаки цілком миролюбно розмовляли з ними.

Раптом десь позаду коло возів пролунав постріл. Це один із поліцейських найманців схопив пістолет повстанця, вистрелив у темряві і сам же зняв гвалт:

— А! вони стріляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати їхні теревені, бийте їх одразу, ворогів наших! — і перший кинувся на групу повстанців. Це був наче той сірник, від якого може початися пожежа в цілому лісі.

— Вони стріляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! — горлала тепер уся юрба, стріляючи в беззбройних, б'ючи їх дрючками, кілками.