Оксана Иваненко - Марiя

— А як ставиться до цього вашого переїзду Олександр Вадимович? — обережно спитала Шура.

— О, та він же найщасливіший! У нього теж буде там окрема кімната. А ви ж знаєте, як з його слабими легенями йому дуже потрібне свіже, чисте повітря!

Так просто сказала це Марія, а скільки вона перемучилась і передумала до того — це ж починалось зовсім якесь нове життя. Разом із Сашею. Уже не як закохані напівтаємні коханці, а як подружжя, справжнє подружжя.

— Ну, значить, і я щаслива за вас, — щиро сказала Шура, — і, правду кажучи, найбільше за Олександра Вадимовича. Але як ви все поєднаєте із своєю роботою? Це ж додасться ще стільки турбот — я-то знаю!

— Хіба мені звикати? Та коли ми будемо разом, мені здається, у нас буде більше часу і для роботи. І він буде доглянутий — він став так часто хворіти! А ще я дуже прошу приїхати до мене сюди мою маму. Вона допоможе мені, порадить в хазяйстві Я так давно її не бачила. Вона згодна, хоча й дуже боїться подорожі. Я на неї так чекаю, але хочу переїхати до її приїзду.

— Ми вам допоможемо, — вихопилось у Шури, — та й, певне, весь ваш вірний почт.

— Ну, звичайно, уже розподілили обов'язки! — засміялася Марія. — Ви часто буватимете в нашому маєтку! А щодо Валерія Івановича, я певна, він приїздитиме туди з пензлем і фарбами.

— От я й подарую вам на новосілля Мюссе, ви ж знаєте — на щось дорожче я зараз неспроможна!

— Це найдорожчий подарунок, тим більше, що ми мріємо, нарешті, купити книжкову шафу. Ми вже бігали з Сашею по старих крамницях, нам хочеться саме книжкову шафу вибрати гарну, адже таку річ купують, може, раз у житті! Мюссе займе в ній почесне і достойне місце! У мене назбиралося багатенько книжок. Я не можу спокійно проходити повз книгарні, треба ж, нарешті, щоб було де їх ставити!

— Ах, як це буде чудесно! Вони обидві раділи.

— Так ми підемо на Монмартр? — питає Марія, коли вони вже прощаються.

— Обов'язково! Але як це легковажно лунає: «на Монмартр», немов ви пропонуєте мені прогулянку й розваги в улюблених художниками і студентами кав'ярнях і театриках Монмартру, — лукаво сміється Шура. — Інколи мені, правда, хочеться скрізь побувати і трошки розважитись, якщо справді там цікаво й весело.

— Ми побуваємо і там, я мушу багато про що написати в своїх «Листах». Я обміркувала і занотувала щось на зразок плану. Ми побуваємо з вами в суді...

— От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович? Поєднати приємне з корисним?

— Я була вже з ним один раз, це дуже цікаво, хоч і досить важко, і вже зовсім не можна сказати, що приємно. Але ж взагалі наша робота — приємне з корисним, хіба не так? Так от — перше: суд, — Марія загнула один палець, — два: установи для малолітніх злочинців. Не лякайтесь, це може бути дуже корисним не тільки для Олександра Вадимовича, а й для мене, і не лише в тому, що напишу про них. Далі, три: школи для сліпих і глухонімих дітей; чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселіше. Шість: народні гуляння, бали для робітників. Не лякайтесь такої легковажності!

— Навпаки, мені це все дуже цікаво, я в захопленні!

— Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування життя, я ще хочу відвідати й написати про церковні проповіді та великопісні концерти.

— Де ми спокутуємо наші розваги на ярмарках і балах!

— Як бачите, мої «Листи» зовсім не будуть схожі на листи Герцена, якими я зачитувалась і які відкривали мені очі й збагачували думки. Він охоплював усе, вирішував політичні міжнародні питання і філософські проблеми.

— А ви дасте життя робітничого Парижа, Парижа бідноти, звичайних простих людей, часто скривджених життям, — хіба це не потрібно і не цікаво?

— Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу піти навіть не для того, щоб потім одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.

— І Гейне.

— І Гейне.

* * *

Так само, як і біля кладовища Пер-Лашез, біля Монмартрського було багато крамничок, лотків з квітами — живими й штучними. Веселі дівчатка, наче низали намисто, робили гірлянди, бутоньєрки, вінки, продавали широкі стьожки з готовими

382-383!!!

волі, від Парижа, від оточення нових друзів, які слухали й вимагали розповідати все, все, що трапилось там, па батьківщині. Адже тут вони перебували в атмосфері дискусій, сперечань, сварок, якоїсь метушні, а там — діяли, жертвували своїм життям.

— Ви — наші герої! — сказав Желіговський після розповіді Тедзика.

А потім, коли йшли вдвох з Марією Олександрівною, і вона сказала задумливо: