Оксана Иваненко - Марiя

— Шурочко! — Марія докірливо глянула на неї.

— Не турбуйтеся, ми одержали вчора гроші. Однаково прийдуть гості — і ми їх проїмо і проп'ємо на радощах, — мовила Шурочка. — Художники інакше не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, — призналася вона щиро. — Ну, з ким можна отак просто читати вірші, так відчувати життя?

— Отут, на кладовищі, — тихо мовила Марія. — Та Гейне похований на Монмартрському кладовищі. Там взагалі бунтівники — Марат, Лелевель.

Хіба вони знали обидві, що не мине й десяти років і саме кладовище Пер-Лашез увійде в історію революцій і мало хто й знатиме, що названо воно було колись ім'ям духівника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король подарував землю на цьому горбі, а назва «Пер-Лашез» буде навіки зв'язана з іншою трагічною і величною подією — загибеллю перших комунарів, бійців Паризької комуни.

— Я знайома була з Лелевелем, — сказала Марія. — Мене водив до нього Герцен у Брюсселі.

— А ви поведіть мене хоча б до його могили, і знаєте, я тепер не хочу приходити з порожніми руками, треба покласти кожному знайомому хоч квіточку.

— Для цього потрібний буде цілий сніп квітів, — зауважила Марія. — Звичайно, відриваєшся якось від роботи, — мовила вона роздумливо, — але я виправдовую себе тим, що інакше не могла б писати, як домовилася з петербурзькою газетою, свої «Листи з Парижа». Мені замовили такі нариси. Про це мене раніше просив і редактор нашого українського журналу «Основа», але, на жаль, журнал уже припинив своє існування. Так що пишу для російської газети.

— Може, для цього вам треба поблукати самій? — делікатно спитала Шура.

— Ні, ні, я вже сама багато скрізь ходила, а тепер мені з вами дуже добре. Я не хочу думати весь час — от про це треба напи сати, от про це буде цікаво прочитати, і коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму, я просто гуляю, дивлюсь, дізнаюсь про те, що мені самій цікаво знати, а в голові, в пам'яті завжди лишається, що найдужче вразило, — значить, про це й треба написати. Мені навіть краще з вами, наче не тільки двома своїми очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рідко з ким люблю вдвох гуляти. Дуже мало людей, з якими можна не тільки розмовляти, а й мовчати... які не заважають мовчати... і писати... Раніше я могла коли завгодно і де завгодно писати, аби не торсали, — засміялася вона. — А тепер мені треба бути наодинці.

— Олександр Вадимович, мабуть, ревнує, — пожартувала Шура.-- Сказати правду, я ревную Валерія до його картин, але ж тільки до картин! А він мене до всіх і всього, навіть до власного сина!

— Ні, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, — мовила роздумливо Марія. — Мені самій дивно: при ньому я можу писати, і він завжди радіє, що не заважає мені.

Справді, він єдиний ні в чому не заважав. З ним вона як сама з собою — може, це й є критерій справжнього щастя? Але є різниця в їхньому ставленні одне до одного. Він не може без неї. А вона так само, як без нього, не може бути без своєї роботи. Ні, не треба думати, хто дорожчий — він чи робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання — він чи Богдась. Це зовсім різне. Не треба важити на терезах і торгуватися з життям. Адже вона і без людей, без друзів також не може!

Вона відмахується від цих думок. Тим більше, що вже прийшла до одного кардинального рішення.

— До речі, — каже вона Олександрі Миколаївні, — я збираюсь переїхати з rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми переїдемо в Нельї.

— Як? Це ж, здається, навіть не Париж, це невеличке село.

— Скоріше передмістя. Але це мене не лякає. Уявіть собі — на березі Сени, два кроки до справжнього лісу і квартирка — кілька кімнаток. У мене буде цілком відокремлена — бачите, як важно! А головне — садок, правда, невеличкий, здається, лише одне, але ж величезне, таке крислате дерево, немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабіч справді чималі сади і ліс, справжнісінький ліс, куди можна буде тікати! Хазяйка з гордістю казала, що в Нельї живуть відомі французькі поети. Хто саме, вона так і не назвала, але це говорилося з таким виглядом, що після цього не можна було торгуватися за платню! Між іншим, там, звичайно, дешевше жити.

— Мені шкода, що ви будете так далеко, — зітхнула Шура.

— Зовсім ні, — переконливо заспокоїла Марія. — Це сорок хвилин їзди від центру Парижа. Хіба це багато? Отак, знаєте, від Тріумфальної арки, бульварами, потім Єлісейськими Полями і прямісінько до нас. Ви будете часто приїздити з вашим Володенькою, там таке чудесне повітря! Ви не уявляєте, як я скучила за свіжим повітрям, зеленим листям — щоб його багато було, — за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мріє про рибалку!