Оксана Иваненко - Рiднi дiти

РІДНІ ДІТИ

повість

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» Київ 1965

Зміст

Передмова 3

Листи 4

Листи 15

Ліна 20

Палата №5 60

У малят 76

Депутат міськради 104

Тоня і Світланка 114

Катя 154

Прізвищ нема 168

У далекому морі 178

Передмова

Відгриміли салюти на честь перемоги, на честь миру! Скінчилась війна нашого народу з підступним ворогом! Радянські люди, які більш за всіх постраждали і втратили в цій війні, взялися за відбудову.

Відроджувалося життя і у звільненому від окупантів Києві. Спішно ремонтували зруйновані школи, закладали фундаменти нових шкіл, а найкращі будівлі міста віддали дитячим будинкам. Нехай сироти загиблих воїнів і партизанів живуть у теплі й затишку!

У ті перші післявоєнні роки письменниця Оксана Іваненко часто бувала в дитячих будинках, яслах і дитячих садках Києва та інших міст України.

Все, що письменниця чула й бачила, лягло в основу повісті «Рідні діти» — книжки схвильованої і проникливої, написаної по гарячих слідах життя.

У повісті «Рідні діти» розповідається про вихованців Київського 13-го дитячого будинку, про Львівський будинок для немовлят. Не можна без хвилювання читати невигадані, правдиві історії про благородство радянських людей, які брали на виховання сиріт.

Повість Оксани Іваненко написана з теплотою і душевністю, притаманними автору, вона пройнята гуманізмом, світлою вірою в перемогу добра і справедливості.

Давно, двадцять років тому, скінчилась Велика Вітчизняна війна. Ми живемо під мирним прекрасним небом нашої Батьківщини. Але ми не забули, як топтав і плюндрував рідну землю підлий ворог. Ми не забули згарища, шибениці, бранців у смугастих халатах за колючим дротом, закатованих дітей.

Давно вже стали дорослими і трудяться на славу народу колишні вихованці Київського 13-го дитячого будинку. А повість «Рідні діти», написана про них, як і раніше, крокує в одному строю з молодим поколінням. Вона вчить його ненавидіти фашизм, любити людей, боротися за мир!

Ірина Шкаровська

Листи

Поштарка була молода, сміхотлива та цікава до всього й до всіх.

Їй дуже хотілося спочатку самій перечитати всі листи, які лежали в товстій шкіряній торбинці, а тоді вже роздавати їх адресатам. Звичайно, вона цього не робила, але дуже шкодувала за цим і принаймні намагалась завести знайомства з тими, кому щодня носила всяку пошту. Їй подобалося трошки постояти в таких квартирах і почути, як радісно вигукують:

— Ой, слухайте, лист від тата, йдіть швидше! Або:

— Нарешті брат написав!

Поштарка тоді дивилася переможно, ніби цей лист цілком залежав від неї. Вона задирала маленький, гострий, весь у ластовинні носик, і дрібні білі зуби сяяли в усмішці.

Їй хотілося б навіть зарані відгадувати, від кого листи, і, справді, в деяких квартирах вона це могла вже робити. У такі квартири вона заходила найбільш охоче. От, наприклад, до старого професора, який жив у квартирі № 1, — до нього вона завжди заносила багато кореспонденцій: з Москви, Ленінграда, з Болгарії, Польщі.

Та найдужче він радів листам з Донбасу.

Поштарка вже знала ці конверти, цей почерк. То були листи від його дочки-інженера.

Багато листів одержувала й актриса, яка мешкала навпроти. Взагалі у цей будинок приємно було заходити.

А от до будинку, що стояв на розі, поштарка заходила цілком байдуже і завжди поспішала...

Там вона здавала газети, журнали і коли-не-коли трикутничок, надписаний нерівним почерком.

Це був дитячий будинок, і дівчина бачила крізь паркан блідих і худеньких дівчаток і хлопчиків, які, напевно, не мали нікого, хто б їм писав.

Але раз поштарка нашвидку сунула пакет кореспонденцій старому професору, кілька листів актрисі, по дорозі похапцем позасовувала у поштові скриньки прості листи та газети і швидко вбігла в дитячий будинок.

Діти завжди байдуже стрічали поштарку, але сьогодні вона засміялася до них і закричала:

— Як живете, дітлашня? Я несу вам цілу торбу листів! Ану, мерщій покличте мені завідувачку!

Вона хотіла вручити листи, як якийсь дорогоцінний скарб, лише у власні руки завідувачки, хоча серед них жодного рекомендованого листа не було.