Дені Дідро - Жак-фаталіст

І Жак ужив терміна — енгастриміт? Чому ні? Жаків капітан був бакбукієць, він міг знати цей вислів, а Жак, переймаючи все те, що казав капітан, міг запам'ятати це слово; але насправді «енгастриміт» — від мене; а в оригінальному тексті читаємо: черевомовець.

Усе це дуже добре, скажете ви, але Жакове кохання? Жакове кохання тільки Жак один знає, а його, бачите, мучить біль у горлі, що примушує пана обмежуватись годинником і табакеркою. Ця злиденність його засмучує так само, як і вас. Що ж з нами буде? їй-Богу, не знаю. Отут якраз годилося б запитати діву Бакбуку, або священну кабаківку, але її культ занепадає, її храми стоять порожні. Як по народженні нашого Божественного Спасителя замовкли поганські пророцтва, так по смерті Галле занімували Бакбучині пророцтва. Тому немає вже великих поем, немає вже величних і проречистих уривків, немає вже творів, позначених сп'янінням і генієм. Усе — розсудливе, вимірене, академічне й плоске. О диво Бакбуко! О священна кабаківко! О Жакові божества! Верніться до нас!.. Мені хочеться, читачу, поговорити з вами про народження діви Бакбуки, про чудеса, що сталися під час і після нього, про дива її панування і злигодні її відвороту. І коли в нашого приятеля Жака далі болітиме горло, а його пан уперто мовчатиме, ви змушені будете задовольнитися із цього епізоду, який я подбаю довести до тої хвилини, коли Жак видужає і знову розпочне історію свого кохання…

Тут у розмові Жака з його паном справді є сумна прогалина. Колись її, може бути, заповнить нащадок Нодо [288] Нодо — автор літературної містифікації, начебто знайденого ним у Белграді повного тексту роману Петронія «Сатирикон». , президента де Броса [289] Шарль де Бросс (1709–1777) — французький історик, археолог, співробітник «Енциклопедії», автор «Історії VII століття Римської республіки», в якій намагався реконструювати фрагменти «Історії» Саллюстія, що відносяться до подій 78–66 pp. до н. е. , Фрейнсгемія [290] Іоганн Фрейнсгеймський (1608–1660) — німецький філософ, філолог, коментатор творів римського історика Квінта Курція. або отця Бротьє [291] Габріель Бротьє (1723–1789) — коментатор та перекладач Тацита. , а власники рукопису, нащадки Жака чи його пана, добре посміються із цієї вставки. Здається, Жак, змушений мовчати через свій біль у горлі, облишив на якийсь час історію свого кохання, а його пан почав історію свого. Це — лише здогад, нічого більше. Після кількох рядків крапок, що свідчать за прогалину, читаємо: «Немає у світі сумнішого, як бути дурнем…» Чи це Жак виголошує цю апофтегму [292] Апофегма (в перекладі з давньогрецької) — заява. ? Чи його пан? Це було б предметом довгої і трудної розправи. Якщо Жакові не забракло б зухвалості звернутися із цими словами до пана, то й панові не забракло б щирості звернутися з ними до самого себе. У всякому разі, річ очевидна, річ найочевидніша, що далі мову мовить пан.

Пан. Завтра її іменини, а в мене грошей немає. Для шевальє де Сент-Уена, мого найближчого приятеля, труднощів ніколи не бувало.

— У тебе грошей немає? — каже він мені.

— Немає.

— То треба їх зробити.

— А ти знаєш, як їх роблять?

— Звичайно.

Я одягаюсь, ми виходимо, і він веде мене обхідними вулицями до похмурого будиночка, де ми піднімаємося брудними східцями на третій поверх, а там заходимо в досить просторе й незвичайно умебльоване помешкання. Серед інших речей там стояло вряд три комоди, усі три різної форми. За тим, що посередині, — велике дзеркало з надто високим для стелі капітелей, так що комод затуляв це дзеркало на добрих півфута. На цих комодах — усілякого ґатунку крам, два триктраки, навколо попід стіною — досить гарні стільці, але жодного до пари; у ногах ліжка без заслони — чудовий шезлонг; коло одного з вікон — пташарня без птахів, але новісінька. Біля другого вікна висіла на мітлищі люстра, а мітлище двома кінцями лежало на двох поганеньких плетених стільцях, а далі, праворуч і ліворуч, — картини, які на стінах, які купою.

Жак. Від цього тхне жмикрутом на ціле льє.

Пан. Ти вгадав. Як кинуться шевальє та пан Лебрен (так звали нашого тандитника і лихваря) одне одному в обійми…

— А, це ви, пане шевальє!

— Атож я, пане Лебрен.

— Та що ж з вами сталося? Цілу вічність вас не видно. Часи дуже сумні, хіба не так?

— Дуже сумні, мій любий Лебрене. Але не про те мова. Ось слухайте, маю вам дещо сказати…

Я сів. Шевальє з Лебреном відійшли в куток і розмовляють. З їхньої розмови я можу передати лише кілька слів, підхоплених на льоту…