Дені Дідро - Жак-фаталіст

Жак. З обома.

Пан. Вони не посварились?

Жак. Вони ще більш заприязнилися, бо були одна одній в пригоді.

Пан. Наші жінки теж так зробили б, але кожна зі своїм… Ти смієшся.

Жак. Завжди сміятимусь, як згадаю чоловічка, що кричить, лається, кипить, пручається головою, ногами, руками, всім тілом і як не кинеться додолу із сінника, важачи своїм життям.

Пан. Хто ж цей чоловічок? Пані Сузаннин чоловік?

Жак. Ні.

Пан. Пані Маргаритин чоловік?

Жак. Ні… Завжди те саме: так уже йому до смерті написано.

Пан. Та хто ж він?

Жак на це питання не відповів, і пан промовив:

— Скажи мені тільки, хто той чоловічок.

Жак. Одного дня сидів коло прилавка у швачки хлопчик і кричав скільки духу. Обрид їй цей галас, питає вона:

— Чого ти, серденько, кричиш?

— Бо вони хочуть, щоб я сказав «А».

— А чому ти не хочеш сказати «А»?

«— Бо тільки я скажу «А», вони захочуть, щоб я сказав Б»… Так і я — тільки скажу вам, хто той чоловічок, муситиму й решту сказати.

Пан. Може бути.

Жак. Напевне.

Пан. Ну бо, Жаку, друже мій, скажи мені, хто той чоловічок. Тобі ж самому кортить до смерті, правда? Задовольни себе.

Жак. То був куцак, горбатий, клишоногий, заїкуватий, одноокий, ревнивий, хтивий, закоханий у Сузанну, а може, й вона в нього. Сільський вікарій.

Жак скидався на шваччину дитину, як викапаний, з тою різницею, що, відколи в нього боліло горло, його важко було примусити тільки сказати «А», але почавши, він уже сам виголошував до кінця всю абетку.

— Я був із Сузанною у клуні, наодинці.

Пан. І не без діла?

Жак. Еге ж. Нагодився вікарій, розгнівався, почав лаятись, присікавсь до Сузанни, — що вона робить наодинці з найрозпуснішим у селі хлопцем так далеко від хати?

Пан. Ти вже мав репутацію, я бачу.

Жак. І досить заслужену. Він справді-таки розсердився. До цих слів він додав ще менш прихильних. Я й собі розсердився. Лайка по лайці, дійшлося до рук. Схопив я вила, просунув йому між ноги, розгойдав та й викинув його на сінник, як куль соломи.

Пан. А сінник який заввишки?

Жак. Футів десять, не менше, і чоловічок собі в'язи скрутив би, якби злазив.

Пан. Потім?

Жак. Потім відгорнув Сузанні косинку, взяв за груди та й гладжу, вона собі борониться потроху. Там лежав ослячий в'юк, що його зручність ми вже звідали, я й потрутив її на того в'юка.

Пан. Закочуєш їй спідниці.

Жак. Закочую.

Пан. І вікарій бачить це.

Жак. Як я вас бачу.

Пан. І мовчить?

Жак. Ні, прошу вас. Не задовольняючись гнівом, він почав кричати: «Ря…я…туйте! У…у…бивець! По…о…жежа! З…з…злодій!» Ось прибігає її чоловік, який, ми думали, далеко.

Пан. Яка шкода! Не люблю попів.

Жак. І ви були б потішені, що в попа перед очима…

Пан. Згоден.

Жак. Сузанна встигла підвестися, я опорядивсь, дав тягу, і що далі було, розказала мені Сузанна. Чоловік, побачивши вікарія на сіннику, почав реготати. Вікарій казав йому:

— Ре…ре…гочись, д…д…дурень ти…

Чоловік не від того, ще більш регочеться та й питає, хто його завдав туди.

Вікарій. 3…з…сади ме…є…не…до…долу.

Чоловік знов-таки регочеться та й питає, як же це зробити.

Вікарій. Я…як і сю… сюди. ди. з…з…садили, на…а ви…и…вилах.

— Ваша правда, побий мене грім! Ось що воно значить — ученість!

Чоловік бере вила, подає вікарієві, той настромляється на них, як я його був настромив, чоловік обкружляв його раз чи двічі по клуні на кінці цього знаряддя, супроводячи прогулянку співом на церковний глас. А вікарій кричав:

— З…з…сади ме…не…не, ме…p…p…мерзото, ти з…з…са…а…диш ме…не?

А чоловік казав йому:

— А чому б мені, пане вікарію, не поносити вас отак по всіх вулицях на селі? Такого гарного походу ніколи ще не бувало…

Проте вікарій відбувся самим страхом і чоловік поставив його на землю. Не знаю, що вже він казав тоді чоловікові, бо Сузанна втекла, але я почув:

— Не…є…нещасний! Ти…ти… б'є…є… б'єш свяще-ни…н…н…ка, я…я…я… від…ід…лучаю те…бе…бе, ти…ти… бу…у…деш про…про…клятий…

То кричав куцак, а чоловік гнав його вилами. Тут і я з людьми прибіг. Побачивши мене здалека, чоловік наставив вила й сказав мені:

— Іди-но, йди сюди!

Пан. А Сузанна?

Жак. Виплуталась.

Пан. Зле?

Жак. Ні, жінки завжди добре виплутуються, як їх не спіймано на гарячому. Чого ви смієтесь?