Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я. До чого тут Мемнонова статуя?

Він. Це зрозуміло, гадаю. Коло Мемнонової статуї було безліч інших статуй, на які так само падало сонячне проміння, але тільки вона одна звучала. Поет — це Вольтер, а ще хто? Вольтер. А третій? Вольтер. А четвертий? Вольтер. Музикант — це Рінальдо да Капуа [199] Рінальдо да Капуа (1715–1771) — італійський композитор, комічні опери якого мали успіх під час гастролей італійської опери-буф. , це Гассе, Перголезе, Альберті, Тартіні [200] Джузеппе Тартіні (1692–1770) — італійський скрипаль та композитор, теоретик музики. , Локателлі, Терраделья, мій дядько, маленький Дюні, що з себе миршавий, але в нього є чуття, чорт забирай, у нього є спів і експресія. Решта поза цим невеличким числом Мемнонів — пара вух, настромлених на кінець палиці: тому ми жебраки, такі жебраки, що хоч викинь. Ох, пане філософе, страшна річ — злидні. Я бачу їх — сидять навпочіпки з роззявленим ротом, ловлячи краплі льодової води, що просочуються з бочки Данаїд [201] Бочка Данаїд — в метафоричному значенні — нескінченна безплідна праця. Данаїди — п'ятдесят дочок аргоського царя Даная, які, крім одної, у шлюбну ніч убили своїх чоловіків, за що були засуджені богами довіку наповняти водою бездонну бочку в царстві померлих. . Не знаю, чи загострюють ці краплі розум філософа, але з біса охолоджують голову поета. Під цією бочкою добре не заспіваєш. Та й то вже щастя, як захопиш коло неї місце! Я був протиснувся, але не міг утриматися. Робив уже раз цю дурницю. Подорожував по Богемії, Німеччині, Швейцарії, Голландії, Фландрії, у чорта на рогах.

Я. Під бочкою з проточиною?

Він. Під бочкою з проточиною. То був єврей, багач і марнотратець, що любив музику й моє штукарство. Грав я, як трапиться, штукарював і горя не знав. Мій єврей свого закону держався і виконував його завзято навіть при приятелеві часом, а вже при чужинцеві завжди. Вплутався він в одну кепську справу, яку мушу вам розповісти, бо вона втішна.

В Утрехті була чарівна куртизанка. Йому заманулося християнки, і він послав до неї одного шкарбуна з чималим векселем. Дивачка його пропозицію відхилила. Єврея розпач узяв. Шкарбун і каже йому: «І чого б ото так побиватися? Нема нічого легшого, як переспати з гарною жінкою, ще навіть кращою за ту, що ви оком накинули. Та я вам свою жінку відступлю за цю ціну». Сказано — зроблено. Шкарбун узяв собі векселя, а єврей — шкарбунову жінку. Виходить векселеві термін. Єврей доводить його до протесту й оголошує за фальшивий. Суд. Єврей казав: «Він ніколи не зважиться сказати, за що дістав від мене векселя, і я його не сплачу». На судовому засіданні він питає шкарбуна:

— Від кого ви дістали цього векселя?

— Від вас.

— За позичені гроші?

— Ні.

— За постачу краму?

— Ні.

— За якусь послугу?

— Ні, але ж не про те мова, я посідач векселя, ви його підписали й мусите сплатити.

— Я його не підписував.

— То я, виходить, фальшивник?

— Ви або інший, хто вас підіслав.

— Я негідник, але ви шахрай. Повірте мені, не доводьте мене до крайності, я все скажу, себе ославлю, але й вас занапащу…

Єврей на погрозу не зважає, і шкарбун викрив усю справу на наступному засіданні. Обох їх зганьбовано, євреєві присуджено сплатити векселя, а гроші повернуто на допомогу бідним. Тоді я розлучився з ним, повернувся додому.

Що ж робити? Бо треба або з голоду подохнути, або робити щось. Усякі перебрав я плани. То збирався через день уступити до провінційної трупи — байдуже, за актора чи оркестранта. А через день гадав замовити собі такий малюнок, як ото на розі вулиць викидають на жердині, і щоб я там кричав на все горло: «Ось місто, де він народився, і ось він прощається зі своїм батьком аптекарем, ось він прибуває до столиці, шукаючи домівки свого дядька… Ось він навколішках перед своїм дядьком, що виганяє його… Ось він з євреєм тощо, тощо». Другого дня я прокидався з наміром пристати до вуличних співаків. І то не така вже й кепська була б справа — ми давали б концерти під вікнами в мого дядька, він сказився б від люті. Але я на іншу ступив стежку…

Тут він спинився, змінив позу людини, що тримає скрипку, щосили натискуючи струни, на позу виснаженого, геть знесиленого бідака, якому ноги підгинаються, який помре ось, коли не кинуть йому шмат хліба. На знак крайньої потреби показував пальцем на піврозкритий рот, потім сказав:

— Це зрозуміло. Мені кидали огризок. Нас троє-четверо голодних змагалися за нього… От і мисліть велично, от і творіть прекрасне серед таких злиднів!