Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я. А чому, прошу вас?

Він. Це ні до чого путнього не веде.

Я. Я з вами не згодний.

Він. Так, веде, коли ти видатний. А хто може поручитися за свою дитину, що вона буде видатна? Тисячу проти одного, що з неї буде таке саме нікчемне цигикало, як і я. Чи знаєте, що легше, мабуть, знайти дитину, здатну керувати королівством, бути великим королем, аніж великим скрипалем!

Я. Мені здається, що з приємними талантами, хоч би й пересічними, людина швидко може посунутись дорогою достатку серед людей, що не мають звичаю, що гибіють у розпусті й розкоші. От я чув розмову між чимось ніби як заступником і чимось ніби як піклуванцем — цей звернувся до першого, як до люб'язної людини, що може допомогти йому:

— Що ж ви знаєте, пане?

— Порядно знаю математику.

— Гаразд, викладайте її — десять-дванадцять років бігатимете паризькими вулицями й матимете за те триста-чотириста ліврів ренти.

— Я вивчав закони, знаюсь на праві.

— Якби Пуффендорф [192] Самюель фон Пуффендорф (1632–1694) — німецький історик, правознавець. і Гроцій [193] Гроцій (Гуго де Гроот, 1583–1645) — голландський філософ, юрист, засновник теорії міжнародного права, автор твору «Право війни та миру» (De jure beui ad pacis, 1625). воскресли, то подохли б з голоду під парканом.

— Дуже добре знаю історію і географію.

— Якби були батьки, що цікавилися б добре виховати своїх дітей, ваша доля була б забезпечена. Але таких батьків немає.

— Я — досить добрий музика.

— О, та чого ж ви зразу не сказали? У мене є дочка. Щоб показати вам, який зиск можна мати з цього таланту, приходьте щодня ввечері від сьомої з половиною до дев'ятої, даватимете їй уроки, і я платитиму вам двадцять п'ять луї на рік. Ви з нами снідатимете, обідатимете, полуднуватимете, вечерятимете. Решта дня належатиме вам, ви розпоряджатимете нею, як вам заманеться.

Він. І що з ним сталося?

Я. Якщо він був розважливий, то забагатів — це він, здається, тільки й мав на увазі.

Він. Атож — золота, золота; золото — все, а решта без золота — ніщо. Отож, замість того, щоб напихати дитині голову чудовими правилами, які вона муситиме забути, щоб не стати жебраком, я, коли маю луї, хоч і рідко це трапляється, стаю перед хлопцем, добуваю те луї з кишені, захоплено показую йому, зводжу очі до неба, цілую перед ним луї, і щоб іще краще дати йому на розум вагу священної монети, белькочу йому язиком і пальцем показую все те, що можна за неї придбати — гарне вбраннячко, гарну шапочку, смачний пиріжечок; потім ховаю луї, походжаю гордовито, закочую полу своєї куртки, б'ю рукою по кишені й отак даю йому на здогад, що саме від луї походить та певність, яку він бачить у мені.

Я. Нічого кращого й не вигадаєш. Але коли трапиться так, що, глибоко усвідомивши цінність луї, хлопець одного дня…

Він. Розумію вас. На це треба заплющити очі. Кожен моральний принцип має свою незручність. У найгіршому разі — це неприємна чверть години та й по всьому.

Я. Навіть зважаючи на такі відважні й розважливі наміри, я не полишаю думки, що добре все-таки було б зробити з хлопця музиканта. Я не знаю іншого способу так швидко наблизитися до вельмож, краще служити їхнім порокам і задовольняти свої власні.

Він. То правда, але в мене є плани швидшого й певнішого успіху. Ох, коли б то була дівчина! Але ж зробити те, що хочеш, не можна. Мусиш брати те, що тобі випадає, й використати це якнайкраще, а для цього не давати по-дурному дитині, якій судилося жити в Парижі, спартанського виховання, як роблять здебільшого батьки, хоч вони нічого гіршого не могли б зробити, коли б навіть свідомо бажали лиха своїм дітям. Якщо це виховання погане, то винні в цьому звичаї моєї нації, а не я. Хай відповідає за це хто хоче. Я ж хочу, щоб син мій був щасливий або, це те саме, шанований, багатий і могутній. Мені трохи відомі найлегші шляхи до цієї мети, і я вкажу їх хлопцеві завчасу. Якщо ви, мудреці, мене ганитимете, то люди й успіх виправдають мене. Він матиме золото, ручуся вам. Якщо багато золота матиме, йому нічого не бракуватиме, навіть вашої пошани й поваги.

Я. Ви можете й ошукатись.

Він. Або обійдеться без неї, як обходиться без неї й багато інших людей.

У всьому цьому було багато такого, про що думають, що роблять, але про що не говорять. Оце, справді, найпомітніша різниця між моїм розмовником і більшістю тих, хто оточує нас. Він визнавав свої і чужі пороки, але не був лицеміром. Він був не менш і не більш гидкий, як вони, тільки щиріший, послідовніший і часом глибокий у своєму збоченні. Мене брав острах, що то буде з його дитини при такому вчителі. Певна річ, з вихованням, так точно пристосованим до наших звичаїв, вона мусить далеко піти, якщо тільки її передчасно не переймуть по дорозі.