Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я зрозумів, що природа поклала мою власність у кишеню мацапур і вигадав тисячу способів, щоб вирвати її звідти.

Я. Ці способи я знаю, ви говорили мені про них, але чому серед стількох способів не спробувати ще й дати гарний твір?

Він. Це те саме, що одна світська людина казала абатові Леблану. Абат каже: «Маркіза де Помпадур [195] Жанна Антуанетта маркіза де Помпадур (1721–1764) — фаворитка Людовіка, мала літературний салон, сприяла розвитку мистецтв, впливала на політику. узяла мене за руку, привела мене на поріг Академії, а там пустила мою руку, я впав і зламав собі ноги». Світська людина йому відповідає: «Треба було б вам, панотче, підвестися й виважити двері головою». А абат йому: «Пробував я, і знаєте, що сталося? Ґулю на лобі набив…»

Після цієї історійки мій розмовник почав ходити, похиливши голову, замислено й пригнічено. Він зітхав, плакав, виявляв розпач, зводив до гори руки й очі, стукав себе кулаком по голові, мало не розбиваючи собі чоло й пальці, і приказував: «Мені здається, що там усе-таки щось є, але скільки не б'ю, скільки не трушу, звідти анітелень…» Потім знову починав трусити головою й бити себе по лобі щосили й казав: «Або там нічого немає, або не хоче відповідати».

А за хвилину прибирав гордовитого виразу, підводив голову, клав руку на серце, ходив і казав: «Я почуваю, так, почуваю…»

Він удавав розгніваного, обуреного, зворушеного, владного, впослідженого і промовляв слова гніву, співчуття, ненависті, любови, з дивною тонкістю і правдивістю окреслював характери пристрастів, потім казав:

— Адже так? Ось тепер виходить, що треба знайти акушера, який зуміє пришвидшити болі й примусити дитину вийти. А сам — беру перо, хочу писати. Кусаю нігті, морщу чоло — де там, добраніч, біг дасть. Ось переконав себе, що хист маю, а в кінці свого рядка читаю, що я дурень, дурень, дурень. Та й як відчути, піднестися, мислити й відтворювати, коли водишся з такими людьми, як ті, що з ними бачишся задля прожитку, серед слів, які кажеш і чуєш, серед отакого пащекування: «Сьогодні на бульварі було чарівно. — Чи чули ви маленьку Мармот [196] Маленька Мармот — мається на увазі Жюстіна Фавар (1727–1772), відома французька акторка, виконувала роль савоярки в комедії «Вечір на бульварах» (1758), написаної її чоловіком Шарлем-Сімоном Фаваром. ? Вона грає прегарно. — Якими чудовими кіньми їхав пан такий-то — сірими в яблука, кращих й уявити годі! — Прекрасна пані така-то починає здавати. Хіба ж носять у сорок п'ять років таку зачіску. — Панна така-то вся в діамантах, які їй не коштують нічого. — Ви хочете сказати, що коштують ч о г о с ь? — Та ні. — Де ви її бачили? — На «Арлекіновій дитині» [197] «Дитина арлекіна» — комедія Карло Гольдоні (1707–1793), з успіхом йшла в Парижі, в театрі Італійської комедії (1761). . — Сцену розпачу зіграно, як ще ніколи. Ярмарковий Полішинель має горлянку, але ні тонкості, ні душі. — Пані така-то привела двох дітей відразу: кожному батькові по одній». То як, по-вашому, коли це кажеш, переказуєш і чуєш щодня, можна піднестись до великого?

Я. Ні, краще вже зачинитись на своєму горищі, пити воду, їсти сухий хліб і шукати себе самого.

Він. Може бути, але мені бракує для цього сміливості. І потім, жертвувати своїм щастям задля непевного успіху!

А ще й прізвище… Рамо!.. Зватися Рамо — сутужно. Таланти не те, що шляхетність, яка передається і зростає в славі, переходячи від діда до батька, від батька до сина, від сина до внука, хоч предок і не передає якоїсь заслуги нащадкові; старий пеньок розгалужується на величезний стовбур дурнів, але то байдуже! Інша річ — талант! Щоб здобути лише славу свого батька, треба бути вправнішим за нього, треба вспадкувати його здібність. Здібності мені бракує, але руку наважив, смик ходить, казанок кипить: якщо не слава, то юшка.

Я. На вашім місці я не вважав би це за справу кінчену, спробував би.

Він. А ви гадаєте, я не пробував? Мені й п'ятнадцяти років не було, коли я подумав уперше: «Що це ти, Рамо? Ти мрієш, і про що мрієш? Що тобі хотілося б зробити щось таке, що здивувало б всесвіт… То що ж, варт тільки пальцем кивнути, варт тільки оком моргнути — воно й уродиться». І пізніш я проказував ці слова дитинства свого, ще й тепер проказую, а лишаюсь коло Мемнонової статуї. [198] …лишаюсь коло Мемнонової статуї… — Мемнон, один з героїв Троянської війни, син богині світанку Еос. Статуєю Мемнона давні греки називали статую єгипетського фараона Аменхотепа III у Фівах. Легенда розповідала, що ця статуя співала, коли її торкалось сонячне проміння, так Мемнон вітав свою мати Еос.