Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я. Воно важко.

Він. Усе нижче, нижче та й упав аж туди. І було мені там царство й панство. Але минулося. Знову треба підтягати пасок і показувати пальцем на роззявлений рот. Нічого сталого немає в цьому світі: сьогодні на вершині, а завтра в болоті. Нами керують прокляті обставини й керують дуже кепсько…

Потім, випивши те, що лишалося на дні пляшки, звернувся до свого сусіда:

— Пане, з ласки вашої, невеличкий понюх. У вас он там прегарна табакерка. Ви не музикант?

— Ні.

— Тим краще для вас, бо то все гольтіпаки… Аж жаль бере за них. Доля прирекла мене бути музикантом, тим часом як на Монмартрі у млині є, мабуть, мельник, мельничук, що чутиме довіку лише гуркіт жорен і складе найкращі пісні. До млина, Рамо, до млина, там твоє місце!

Я. До чого б не пристановлено було людину, то все призначення природи.

Він. Вона робить дивнющі огріхи. Щодо мене, то я не дивлюсь з тієї висоти, звідки все зливається: людина, що підстригає ножицями дерево, гусінь, що точить на ньому лист, — звідти видко лише двох комах, кожну при своєму ділі. Злізьте на епіцикл Меркурія [202] Епіцикл Меркурія — вислів, запозичений у Мішеля Монтеня (1533–1594), французького філософа-скептика. «Злізти на епіцикл Меркурія» — піднятися до піднебесся. Епіцикл — крива руху планети в системі світобудови Птоломея. і розподіляйте звідти, якщо вам подобається, за прикладом Реомюра [203] Рене Антуан де Реомюр (1683–1757) — французький фізик та природознавець. , він — мураху на класи швачок, землемірок, косарок, а ви — людську породу на столярів, теслярів, покрівельників, танцівників, співаків — то ваша справа, мене це не обходить. Я — на цім світі й лишаюсь на ньому. Та коли в природі є голод, бо я завжди до голоду вертаюсь, до відчуття, яке завжди живе в мені, то я вважаю, що то недобрий лад, коли не завжди маєш кусень хліба. Що це в біса за лад — одні аж давляться, а іншим, у кого шлунок такий самий докучний і голод такий самий невідступний, як і в тих, хто наїдається донесхочу, нема чого в рот укинути! А найгірше — це змушена постава, що в ній тримає нас потреба. Злидар не ходить, як хтось інший, — він скаче, плазує, вигинається, лазить, усе життя своє тільки те й знає, що прибирає відповідні пози.

Я. Що то за пози?

Він. Спитайте в Новера [204] Жан-Жорж Новер (1727–1810) — французький балетмейстер, реформатор хореографії. . У житті їх багато більше, ніж може те відтворити мистецтво.

Я. От і ви теж, як кажете ви, чи то пак, Монтень, вилізли на епіцикл Меркурія і споглядаєте різні пантоміми людської породи.

Він. Ні, ні, кажу вам, я надто важкий, щоб так високо здійнятись. Хай собі телепні в туманах плавають, я землі тримаюся. Дивлюсь навкруг себе, прибираю у свої пози або тішуся з поз, що в їх інші прибирають, з мене пантомім чудовий, ось побачите зараз.

Потім почав сміятися, удавати людину, що запобігає, просить, догодити хоче. Праву ногу вперед виставив, ліву — назад, спину зігнув, голову підвів, погляд утопив у чужі очі, рота роззявив, руки до чогось простягнув. Він чекає наказу, дістає його, мчить стрілою, вертається — він виконав, складає звіт. Він усього пильнує, підіймає, що впало, підкладає подушку під боки чи лавочку підставляє під ноги, тримає тацю, присуває стільця, відчиняє двері, зачиняє вікно, спускає завісу, пантрує господаря й господиню, завмирає, спустивши руки й випроставшись, слухає, силкується читати на обличчі й каже:

— Ось моя пантоміма, вона дуже подібна до пантоміми лестунів, царедворців, лакеїв і жебраків.

Штукарства цієї людини, казки абата Галіані [205] Фердінандо Галіані (1728–1787) — італійський економіст, просвітник, автор твору «Діалоги про торгівлю хлібом». , навіженства Рабле нагоняють на мене часом глибоку задуму. Це — три комори, що з них я добув смішні маски, які надіваю на обличчя найповажніших осіб і в яких бачу: в прелатові — Панталоне [206] Панталоне — традиційний персонаж італійської комедії масок (комедія дель арте), буркотливий, скупий, хтивий старий, якого обдурюють молоді коханки. , у судді — сатира, у самотникові — кабана, у міністрові — барана, а в його секретареві — гусака.

Я. То по-вашому виходить, що на світі повно жебраків, бо я не знаю нікого, хто не вмів би станцювати кількох па з вашого танцю.

Він. Ви маєте рацію. У всьому царстві тільки одна людина ходить — державець, уся решта прибирає пози.

Я. Державець? Про це ще треба поговорити. А хіба ви думаєте, що коло нього не з'являється вряди-годи ніжка, кучерик, носик, який примушує його трохи грати пантоміму? Хто потребує іншого, той убогий і прибирає позу. Король прибирає позу перед своєю коханкою і грає свою пантоміму перед Богом. Міністр гнеться, як лестун, лакей і жебрак перед королем. Юрба честолюбців танцює в позах, одна одної підліших, перед міністром. А превелебний абат у брижах і довгій мантії, щонайменш раз на тиждень — перед монастирським скарбничим. їй-богу, те, що ви звете пантомімою жебраків, це — великий танок, у якому кружляють усі на землі. У кожного є своя маленька Юс і свій Бертен.