Дені Дідро - Жак-фаталіст

Тут він заридав і заплакав, приказуючи:

— Ні, ні, не буде мені розради довіку. З того часу я ченцюю.

Я. З горя?

Він. Коли хочете. А по правді, щоб спокій мати… Та гляньте-но, котра година, бо мені до опери треба.

Я. Що там іде?

Він. Довернь [210] Довернь — йдеться про оперу Антуана Доверия (1713–1797), французького композитора та диригента. . Багато гарних речей є в музиці, шкода тільки, що не він перший їх сказав. Серед мертвих завжди знаходяться такі, що завдають клопоту живим, доводячи їх до розпачу. Що ж тут удієш? Quisque suos non patimur manes [211] Кожен свою кару відбуде (лат.) — Вергілій, «Енеїда», kh.VI, вірш 743. . Але вже пів на шосту, чую дзвони, що кличуть до вечерні абата Кане [212] Абат Етьєн Кане (1694–1782), французький літератор, член Академії, друг д'Аламбера, меломан. та й мене [213] …та й мене. — з кафе «Регентство» було чути дзвони, які сповіщали про відкриття оперних кас. . Прощайте, пане філософе, правда ж, я завжди однаковий?

Я. Лишенько! Так, на жаль.

Він. Хай би мені цього жалю ще років на сорок: сміється той, хто сміється останній.

Як вони зустрілись? Випадково, як і всі люди. Як їх було звати? А що це важить? Звідки вони їхали? Не здалеку. Куди їхали? А хіба знаєш, куди їдеш? Що казали? Пан мовчав, Жак казав — капітан мені говорив, що все добре й лихе, що нам трапляється на землі, написано на небі.

Пан. Не велика новина.

Жак. Капітан казав іще, що кожна куля, яка виходить з рушниці, має адресу.

Пан. І мав рацію…

По короткій паузі Жак скрикнув:

— Біс би його забрав, того шинкаря з його шинком!

Пан. Навіщо посилати до біса свого ближнього? Не по-християнському.

Жак. А через те, що, впившись його поганеньким винцем, я забув напоїти коней. Батько помітив, розгнівався. Я голову похилив, а він узяв ціпка й добренько походив ним по моїх плечах. Тут якраз полк проходив на Фантенейські позиції; я з досади й записався. Прийшли ми, розпочався бій.

Пан. І ти дістав кулю на свою адресу.

Жак. Ви вгадали. Постріл у коліно, і тільки Господь Бог знає, до яких добрих і лихих пригод цей постріл спричинився. Коли б не цей постріл, не був би я, наприклад, ні закоханим ніколи в житті, ні кривим.

Пан. Так ти був закоханий?

Жак. Ще б пак не був!

Пан. І то через постріл?

Жак. Через нього.

Пан. Про це ти ніколи нічого не казав мені.

Жак. Атож.

Пан. А чому?

Жак. Бо ні раніш, ні пізніш це не могло бути сказано.

Пан. А саме оце надійшла хвилина розказати про своє кохання?

Жак. Хтозна.

Пан. Починай усе-таки, про всяк випадок…

Жак почав історію свого кохання. Було це по обіді. Спека стояла. Пан заснув. Ніч захопила їх у полі. Ось заблукали вони. Як розгнівався ж тоді пан, як узявся щосили шмагати свого слугу батогом, а той тільки приказує щоразу:

— І це, мабуть, на небі написано…

Бачиш, читачу, — на добрій дорозі я, і тільки від мене залежить примусити тебе рік, два й три чекати повісті про кохання Жака, розлучивши його з паном і кожного з них повівши по всіх, яких тільки схочеться мені, пригодах. Що перешкодило б мені одружити пана й зробити з нього рогоносця? Спровадити Жака на острови? Вирядити туди й пана і вернути їх обох до Франції на одному кораблі? Як легко писати оповідання! Але досить з них лихої ночі, а з вас — цієї затримки.

Розвиднілося. Знову сіли вони на коні, рушили далі. Та куди ж вони їхали? Це вдруге ви вже питаєте мене про це, і вдруге я вам відповідаю: що вам до того? Якщо почну про їхню подорож, — прощай тоді Жакове кохання… Якийсь час вони їхали мовчки. Коли кожен трохи отямився від своєї печалі, пан сказав слузі:

— Ну, Жаку, на чому ж ми спинились у твоєму коханні?

Жак. Либонь, на розгромі ворожого війська. Ті тікають, ті женуться, кожен за себе дбає. Я зостався на бойовищі серед величезної купи вбитих і поранених. Другого дня мене та ще десяток інших кинули на воза й приставили до одного з наших шпиталів. Ох, пане, немає, мабуть, лютішого поранення, як у коліно!

Пан. Покинь жарти, Жаку!

Жак. Богом, пане, свідчуся, що не жартую. Там же тих кісток та сухожиль та ще всякої всячини, яку вони по-своєму якось називають.