Вольтер - Кандід

За кілька днів Ґордон поспитав у нього:

— То що ви думаєте про душу, про спосіб, яким одержуємо ми наші думки, про нашу волю, благодать і свободу волі?

— Нічого, — відповів йому Простак, — коли я й мислю дещо, так те, що ми перебуваємо під владою вічного єства, як і зірки чи елементи. Воно створило все в нас. Ми маленькі коліщата у велетенській машині, в якій воно є душею. Машина ця діє за загальними законами, не зважаючи на окремих осіб. Це єдине, що здається мені зрозумілим; усе інше є для мене темна безодня.

— Але, сину мій, це значить зробити Бога винним за гріх.

— Але, отче мій, ваша спокутлива благодать теж робить Бога винним за зло, бо очевидно, що всі, кому в цій благодаті відмовлено, грішать; а хто віддає нас злу, хіба не є винен у злі?

Ця простосердість дуже спантеличила доброго чоловіка, він зрозумів, що марно силкується виплутатися з цієї драговини, і він накопичив стільки слів, які, здавалося, мали зміст, але, по суті, не мали жодного, і що Простакові стало шкода його. Усе зводилось просто до питання про походження добра й зла, і тоді довелося бідному Ґордонові перейти до огляду скриньки Пандори, яйця Оназда, яке розбив Аріман, ворожнечі між Тіфоном й Озірісом і, нарешті, первісного гріха; [392] Йдеться про пояснення зла у різних релігіях — грецькій, перській, єгипетській та християнській. і вони бігали серед цієї глибокої пітьми, ніяк не сходячися в думках. Та, врешті-решт, цей роман душ [393] Роман душ — так Вольтер називав метафізику. відвертав їхні погляди від споглядання власного лиха, і якимись дивними чарами сила нещасть, розлитих у всесвіті, зменшувала почуття горя; вони не зважувалися скаржитися, раз усі навколо терпіли. Але серед нічного відпочинку образ прекрасної Сент-Ів заступав у душі її коханого всі метафізичні й моральні ідеї. Він прокидався з мокрими від сліз очима, і старий янсеніст забував свою спокутливу благодать, абата Сен-Сірана й Янсеніюса, [394] Жан Дювертьє де Оранн, абат Сен-Сіран (1581–1643) — французький проповідник, один із пропагандистів янсенізму, Янсеній (1585–1638) — голландський богослов, засновник янсенізму. щоб заспокоювати молодика, якого вважав за смертельного грішника.

Після лекцій і розправи вони розмовляли й про свої пригоди. Набалакавшись, вони читали вкупі або окремо. Розум молодого чоловіка міцнів дедалі все більше; особливо далеко пішов би він у математиці, коли б не неуважність, яку навівала м-ль де Сент-Ів.

Він читав історичні твори, й вони засмутили його. Йому видавалося, що світ надто лихий і надто нікчемний. Справді, історія є не що інше, як картина злочинів і нещасть; сила невинних і мирних людей завжди зникає у великому театрі, головними персонажами якого є тільки владолюбні розпусники. Здається, що історії подобаються тільки трагедії, що вона занепала, коли б не живили її пристрасті, злочини й великі нещастя: треба було б озброїти кинджалом Кліо, [395] Кліо — муза історії (гр. міф.) як і Мельпомену. [396] Мельпомена — муза трагедії (гр. міф.)

Хоч в історії Франції не більше страхіть, ніж у всіх інших, проте вона видалася йому такою огидною на початку, такою сухою в середині, такою маленькою наприкінці, навіть за часів Генріха IV, завжди позбавленою великих справ, такою далекою від цих прекрасних відкриттів, які прославили інші нації, що йому доводилося перемагати нудьгу, аби прочитати всі ці подробиці темних нещасть, зібраних в одному куточку світу.

Ґордон думав, як і він. Обоє сміялися з жалю, коли мова велася про володарів Фезансака, Фезансагета й Астарака; [397] Йдеться про невеличкі середньовічні графства, які вже в Середні віки увійшли до складу Арманьякського графства. цей уривок і справді годився тільки нащадкам, коли б вони в них були. Прекрасні віки Римської республіки на деякий час зробили його байдужим до решти землі. Видовище Риму, переможця над націями й законодавця, цілком захопило його душу. Він запалювався, споглядаючи цей народ, що сім століть був охоплений ентузіазмом волі й слави.

Отак минали дні, тижні, місяці, і він був би вважав себе за щасливого в цьому місці розпачу, коли б не кохав.

Його добра натура сумувала так само й за пріором Божої Матері Гори й чутливою м-ль де Керкабон.

— Що подумають вони, — повторював він часто, — коли не матимуть від мене звісток? Вони вважатимуть мене за невдячного!

Ця думка мучила його; він жалів тих, кого любив, куди більше, ніж самого себе.