Вольтер - Кандід

Читання звеличує душу, а освічений друг заспокоює її. Наш в'язень звеселяв себе цими двома вигодами, про які раніше й не підозрював.

— Мене спокушає повірити в перевтілення, — говорив він, — бо я сам із тварини перетворився на людину.

На частину грошей, якими йому дозволили користуватися на власний розсуд, він склав собі вибрану книгозбірню. Ґордон спонукав його записувати свої думки. Ось що він записав про стародавню історію:

«Мені здається, що нації довго були подібні до мене; що вони стали освіченими занадто пізно, що тисячоліттями їх цікавила тільки поточна хвилина, дуже мало цікавило минуле й ніколи — прийдешнє. Я проїхав п'ять чи шість сотен миль у Канаді й не побачив жодного пам'ятника; ніхто не знає там про те, що робив його народ. Чи не є це натуральний стан для людини? Порода людей цього континенту видається мені вищою за породу того: протягом багатьох століть прикрашала вона своє існування мистецтвами й знаннями. Може, тому, що в неї борода, а американцям Бог відмовив у бороді? Не думаю, бо бачу, що китайці майже зовсім не мають борід, а культивують мистецтва понад п'ять тисяч років: адже справді, щоб мати більш як за чотири тисячі років літописи, нація повинна була скупчитися й процвітати більш як п'ятдесят століть.

Одне особливо вражає мене в цій давній історії Китаю [398] У філософській думці XVIII ст. Стародавній Китай як зразок ідеального царства розуму і моралі займав значне місце. Про Китай Вольтер писав у «Досвіді про звичаї», трагедії «Китайський сирота» та інших творах. — це те, що мало не все там є правдоподібне й природне, мене захоплює, що там нема нічого фантастичного.

Чому всі інші нації надали собі казкового походження? Старі автори історичних французьких хронік, навіть не дуже старі, виводять французів від Франкуса, сина Гектара, [399] Гектор — син троянського царя Пріама, герой поеми Гомера «Іліада». римляни кажуть, ніби вони походять від якогось фрігійця, [400] Фрігієць — Еней, син троянця Анхіза, легендарний предок римлян. Фрігія — область, де знаходиться Троя За деякими пізнішими міфами, після падіння Трої Еней переселився до Італії. дарма що в мові немає жодного слова, яке хоч трохи скидалося б на фрігійську мову. Десять тисяч років Боги жили в Єгипті, а дияволи у Скифії, де підбили гунів. До Фукідіда [401] Фукідід (460–395 до Р X) — давньогрецький історик. в історії я бачу тільки романи, що скидаються на романи про Амадіса, [402] «Амадіс Гальський» — багатотомний лицарський роман, дуже популярний в Європі XVI–XVII ст. і далеко не такі цікаві: всюди якісь примари, оракули, дива, чаклунства, перевтілення, сни, які хтось пояснює і які творять долю і найбільших імперій, і найменших держав. Тут тварини, що промовляють, там тварини, з яких зробили богів, боги перевернені в людей, і люди, перевернені в богів. Ах, коли вже нам треба казок, нехай, принаймні, ці казки будуть емблемами правди. Я люблю філософські казки, сміюся з казок дитячих і ненавиджу казки брехунів».

Одного разу навернулася йому на очі історія імператора Юстиніана. [403] Юстиніан (527–565) — візантійський імператор Він прочитав, що константинопольські схоластики видали дуже поганою грецькою мовою едикт проти найбільшого тодішнього воєначальника, [404] Велізарій (бл. 494–565) — військовик римського імператора Юстиніана. Запідозрений у зраді, за наказом Юстиніана був позбавлений зору. бо цей герой в запальній розмові прохопивсь отакими словами: «Істина світить власним світлом, і розум не можна просвітити полум'ям від кострищ». Схоластики запевняли, що це гасло єретичне, а протилежна аксіома буде католицька, всесвітня і грецька: «Розум можна просвітити тільки полум'ям від кострищ; бо істина не може світити власним світлом». [405] Уривок із роману «Велізарій» французького письменника Мармонтеля (1723–1799), приятеля Вольтера. У цьому романі автор захищав принцип релігійної толерантності. Ці ліностоли [406] Ціліностоли — натяк на мантії професорів Сорбонни. засудили ще багато промов воєначальника і видали едикт.

— Як! — вигукнув Простак. — То отакі люди видають едикт?

— То навіть не едикти, — обізвався Ґордон, — це контредикти, з яких усі сміялися в Константинополі, і перший — імператор: то був мудрий державець, що змушував навіть схоластиків творити тільки добро. Він знав, що ці панове й багато інших пастофорів [407] Пастофори (від лат pastor) — священики уривали контр-едиктами терпець його попередникам, імператорам, у справах куди поважніших.