Вольтер - Кандід

— Коли так, — обізвався той, — то вона, може, така, як чимало людей, що не варті своїх місць. Врешті, це — справа смаку; мій ще, може, не цілком сформований, я можу помилятися; але ви знаєте, що я звик говорити те, що думаю, точніше — те, що відчуваю. Я гадаю, що в людських присудах є багато від облуди, від моди, від примхи. Я говорю від природи; можливо, що природа моя надто недосконала, але можливо також і те, що більшість людей надто мало прислухається до неї.

Тут він почав цитувати «Іфігенію», вірші з якої сповнювали його; і хоч він не дуже добре декламував, проте виявив стільки правди й зворушливості, що старий янсеніат розплакався. Потім він прочитав «Цінну»; він уже не плакав, він захоплювався.

Та поки наш нещасливець більше освічував, ніж заспокоював себе, поки його довго пригнічений геній розвивався з такою силою й швидкістю, поки природа, удосконалюючись у ньому, винагороджувала за злу долю, гляньмо, що сталося з паном пріором, з його доброю сестрою і з прекрасною відлюдницею Сент-Ів? Перший місяць там непокоїлися, на третьому тяжко засумували, їх хвилювали малообґрунтовані чутки, неправдиві здогади; наприкінці шостого місяця вирішили, що він помер. Нарешті пан і панна де Керкабон дізналися з листа, якого написав до Бретані один королівський гвардієць, що якийсь схожий на Простака молодик приїхав увечері до Версаля, але вночі його схопили, і відтоді ніхто нічого про нього не чув.

— Леле, — сказала м-ль де Керкабон, — наш небіж наробив дурниць і вплутався в якусь прикру справу. Він молодий, він з Нижньої Бретані, він не може знати, як треба поводитися при дворі. Любий братику, я ніколи не бачила ні Версаля, ні Парижа, а от добра нагода; може, ми відшукаємо бідного небожа: це син нашого брата, наш обов'язок допомогти йому. Хто його знає, чи не зможемо ми зробити з нього дяка, коли заспокояться поривання молодості. У нього великий нахил до науки; пригадуєте, як він міркував з приводу Старого й Нового Запоту? Ми відповідаємо за його душу; це ми охрестили його, і його люба м-ль де Сент-Ів плаче цілими днями. По правді, треба їхати до Парижа; коли його сховано в одному з цих непристойних веселих домів, про які мені стільки розповідали, ми витягнемо його звідти.

Пріора зворушили слова сестри. Він поїхав до Сен-Малоського єпископа, що хрестив гуронця, і попросив у нього протекції та поради. Прелат висловився за подорож, він дав пріорові рекомендаційні листи до отця де Ла Шеза, королівського сповідальника, що мав у королівстві найбільшу вагу, до архієпископа паризького Арле [413] Арле де Шанваллон Франсуа (1625–1695) — паризький архієпископ з 1670 до 1695 р, один з ініціаторів скасування Нантського едикту. та до єпископа з Mo Боссюе. [414] Боссюе Жак Бенінь (1627–1704) — французький письменник, активний діяч католицької церкви, ревний захисник основних догм католицизму.

Нарешті брат і сестра виїхали. Але приїхавши в Париж, вони загубилися, як у великому лабіринті без нитки й без виходу. Капітал у них був невеличкий, а повсякчас треба було наймати карету, щоб їхати на розшуки, і вони нічого не розшукали.

Пріор з'явився до преподобного отця де Ла Шеза: той був з м-ль дю Трон [415] М-ль дю Трон — небога Бонтана, камердинера Людовіка XIV. і не міг давати аудієнції пріорам. Він поткнувся до архієпископських дверей: прелат замкнувся з прекрасною пані де Ледіґ єр у справах церкви. Він побіг до єпископа Боссюе — цей вивчав з м-ль де Молеон [416] М-ль де Молеон — реальна особа Вольтер дотримувався хибної версії про те, що вона перебувала у потаємному шлюбі з Боссюе. «Містичне кохання» пані Ґюйон. [417] Ґюйон Жанна Марі (1648–1717) — засновниця квієнтизму, релігійної доктрини, що проповідувала споглядальне життя, пасивність і містичну любов до Господа. За своє вчення, яке викликало осуд і протести католицької церкви, провела сім років у Бастилії. Проте він добився-таки, що ці два прелати вислухали його: обоє заявили йому, що не можуть втручатися в справи його небожа, раз той не дяк.

Нарешті він побачився з єзуїтом; [418] Мається на увазі отець де Ля Шез, духівник Людовіка XIV. цей зустрів його з розкритими обіймами, запевнив, ніколи його не знавши, що завжди мав до нього особливу пошану; він присягався, що суспільство [419] Суспільство — тут орден єзуїтів завжди прихильне до нижніх бретонців.

— Але, — сказав він, — чи не мав ваш небіж нещастя бути гугенотом?