Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Я також належу до тих, хто проти дріб’язкового опікування. Безумовно, дисципліна важлива, та важливіше від дисципліни дух колективу. Це добре розумів Антон Семенович Макаренко, виховуючи малолітніх злочинців. Цього не розуміє професор Флягін, який береться виховувати педагогів. Кожен вихователь повинен враховувати, з яким колективом він має справу. І ні в якому випадку не можн'і ображати людей. Якщо ви сподіваєтеся, що я також подам заяву про звільнення, то марно. Вам доведеться самому мене звільнити.

Я сіла. Флягін сидів, опустивши голову. Раптом він нею струснув, ніби проганяючи сумніви, й запитав:

— Хто ще хоче висловитися?

Ніхто не хотів.

— Якщо бажаючих немає, засідання кафедри вважаю закритим, — сказав Флягін і вийшов.

Отже, війна була оголошена. Залишалося чекати подальших подій.

Семен Петрович того дня написав заяву про звільнення, але ми вмовили його не подавати. Хтозна-як може обернутися справа. Піде Флягін, або його не затвердять. Поки що конкурсу він не проходив (якісь формальності цьому заважали). І що, врешті-решт, важливіше: один самодур чи колектив, у якому ти працював багато років? Семен Петрович незадоволено погодився, що колектив важливіший, і заяву порвав.

Настало тимчасове затишшя. Флягін зменшив прудкості в своїх починаннях, ніби щось обмірковував, нижче схиляв голову над столом, рідше подавав голос. На кафедрі було невесело…

У мене з ним з першого дня склалися стосунки найогидніші. Ні я, ні він цього не приховували. Буває антипатія фізіологічна — саме таку я відчувала до Віктора Андрійовича. Навіть просто перебувати з ним в одній кімнаті мені вже було нестерпно.

Особливо це посилилося після того, як Флягін добрався до моєї «комісії по спадщині». Вивчаючи зі старанністю, гідною кращого застосування, протоколи засідань кафедри, він вичитав там, що я очолюю цю комісію, і одразу почав вимагати від мене звіт. Я стояла біля його столу.

— Сідайте, — з гречністю вовкулаки сказав Флягін.

— Нічого, я постою.

Тоді він також підвівся.

— Доповідайте про стан справ з науковою спадщиною, — сказав він ніби з кашею в роті.

Коротко і навмисне повільно я повідомила про стан справ: рукописи майже всі прочитані, приведені до ладу.

— Скільки треба часу на те, щоб закінчити цю роботу?

— Тижнів зо два.

— Тижнів зо два — це не термін.

— Два тижні.

— Добре. Через два тижні ми вас заслухаємо на кафедрі.

Він щось заніс до записника, який близько й сліпо підніс до очей.

Отже, настав час звітувати… Але ж не могла я на засіданні кафедри під головуванням Флягіна, з його бридкою посмішкою, сказати правду — що ніякої наукової спадщини не виявилося! Е, ні. Довелося мені поквапом закінчувати свій «виріб».

Я просиділа над ним кілька ночей і два-три вихідні. Вийшло не так уже й погано. Нормальна наукова робота, може, навіть з ідеєю. Можна повірити, що його. Я переписала її в старомодній манері Емема (це ще й тому було зручно, що сторінок виявилося приблизно в чотири рази більше), передрукувала на машинці, вписала формули. Приєднала до цього раніше відібрані і підготовлені матеріали. Ну що ж, з цим врешті-решт можна було й виступити…

Хвилювалася я перед доповіддю надмірно. Втім, це не завадило мені збешкетувати — зняти з руки годинник, зі стуком покласти його на стіл і сказати: «Не будемо гаяти час». Почулося хихикання. Я доповідала коротко, по можливості чітко.

Мене здивував Флягін. Виявляється, готуючись до цього засідання, він не полінувався вивчити всі (принаймні головні) завалішинські праці. Це видно було з його запитань. Якщо взяти до уваги його черепашачий темп, це був один з гераклових подвигів.

— Дайте-но сюди, — сказав він мені, коли я закінчила.

Я подала йому всі три рукописи. Перший — справжній емемівський, який я спробувала освіжити, перейшовши до нових позначок. Другий — підредаговані записи Миколи Миколайовича про вищу освіту. Нарешті третій — мій «виріб»…

Флягін поринув у них старанно й низько. Згорбленість постави підкреслювала старанність. Дивно, але іншими позначками обдурити його не пощастило. Він сказав:

— Нічого нового. Опубліковано в такому-то році, в такому-то журналі. Інтересу не являє.

— Але ж у цьому новому варіанті розглянуто більш загальний випадок, не за таких жорстких обмежень…

— Інтересу не становить, — повторив він.

Власне, він мав рацію, але ненависний мені до того, що це мене засліплювало.

— Пропоную включити статтю до посмертного збірника, — вперто сказала я. — Всі ми смертні, — додала я з дурнуватою багатозначністю.