Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Флягін вийшов. Що тут почалося! Загули, забурчали, закричали.

— Нечувано! — сказав Терновський, струшуючи крейду зі свого рукава. — Жандарм, та й годі!

— Товариші, а він, часом, не псих? — запитала Стелла Полякова.

— Тварюка він, а не псих! — загорлав Співак.

— Так, мабуть, ви маєте рацію. Тварюка, — погодився Радій Юр’єв.

Всі засміялися, так це було на нього не схоже.

— Я людина м’яка, — вів далі Радій. — У дитинстві я був вундеркіндом. Коли потрапив в армію і мене лаяли матом, я не розумів, що це значить. Але, знаєте, в даному випадку…

— Охоче б вилаялись? — підказала Елла.

— Саме так.

Льова Маркін продекламував співуче:

— «Витерпів стільки російський народ, — витерпів ще і дорогу залізну, витерпить все, що господь не пошле…»

— Досить цитат! — крикнула я і одразу пошкодувала за свою різкість: Льова хворобливо скривився (тисячу разів даю собі слово бути з ним м’якшою і не витримую).

Паша Рубакін сказав:

— Ні, знаєте, він не такий уже й поганий. Мені подобається його фанатизм. Історію взагалі роблять фанатики: Жанна д’Арк, Савонарола…

— Нехай би він робив історію де-небудь в іншому місці, — буркотливо сказав Терновський.

— Якщо цей Савонарола прив’яже мене мотузкою до робочого місця, — мовила Елла Денисова, — я на зло йому погано працюватиму. Рабовласницький лад занепав через низьку продуктивність праці.

— Цьому типу рішуче однаково, яка в нас буде продуктивність праці, — сказав Співак. — Аби сиділи задом на своїй точці.

Одне слово, новий завідуючий був прийнятий кафедрою в штики (особиста думка Паші Рубакіна не береться до уваги, та він і сам на ній не дуже наполягав).

Конкретні заходи почалися другого дня. Лідія Михайлівна вивісила наказ (дацзибао — назвав його Маркін), яким наказувалося кожному викладачеві завести зошит обліку часу (запропонованою формою). На столах були встановлені таблички (типу ресторанних «стіл зайнятий») з прізвищами викладачів і позначенням годин присутності. Оглядали ми ці таблички з острахом, як дика тварина оглядає пастку. На колишній стіл Емема також була поставлена табличка «Флягін Віктор Андрійович» з більш широкими, ніж у інших, годинами присутності. Особливо нас обурило зникнення голови витязя, яка стала за довгі роки ніби емблемою кафедри…

— Наказали викинути, — виправдувалася Лідія Михайлівна, — я занесла додому як пам’ять…

Отак і почалося наше нове життя «столозобов’язаних». Шуміти на кафедрі було заборонено, сміятися нам і самим не хотілося. Методичні розмови виносилися в коридор (з обов’язковим записом у щоденнику, скільки часу на них витрачено). Двієчники й дипломники більше на кафедру не допускалися, їх також приймали в коридорі на випадкових лавках, викинутих з аудиторій як непотріб. Мигтіли й галасували студенти, і тут-таки на рівні їхніх ліктів і стегон ішла переекзаменовка, консультація… Інколи вдавалося зайняти порожню аудиторію, звідки будь-якої хвилини могли вигнати (в інституті з аудиторіями було погано). Зате на кафедрі панувала священна тиша, яка порушувалася лише тоді, коли Флягін куди-небудь виходив (тут ми вже давали собі волю!). Відкрито проти нових порядків («Аракчеєвські казарми!») виступив Семен Петрович Співак із притаманним йому темпераментом. Йому Флягін незворушно відповів:

— Не будемо гаяти часу. На черговому засіданні вам буде надане слово.

Одне слово, на кафедрі стало тихо, мертво й безплідно. Геть зник сміх. Раніше, коли ми жартували, галасували, так би мовити, базікали, і жити було легше, й працювати. Все частіше я згадувала міркування Емема про творчу силу сміху…

Треба віддати Флягіну належне: він не тільки з інших вимагав, але і з себе. Довгими годинами сидів за своїм столом з розгорнутими книжкою і конспектом, низько схилившись, ніби викльовуючи зі сторінок знання, — читав і строчив, читав і строчив. Очевидно, великих здібностей він не мав, але працелюбність його була нечувана («працездатність», як сказав Льова Маркін). Будь-яка книга, за яку брався наш шеф, вивчалася ним завжди досконало, всі докази перевірялися до знака і відтворювалися в конспекті. Читав він дуже повільно, сторінок по вісім-десять на день, але читав доскіпливо. Святом для нього було знайти в книжці помилку…

— Науковий трупоїд, — відгукувався про нього Радій Юр’єв.

Жінки ремствували більше, ніж інші. Бувало, вони встигали в перервах між заняттями забігти до магазину, до перукарні; тепер це було виключено: відсиджуй.