Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Іншого разу ми (кафедра) допомагали Завалішиним у їхньому переїзді на дачу. Ніна Пилипівна була вже тяжкохвора. Вона спускалася сходами під руку з Одаркою Степанівною, обережно ставлячи одну ногу за другою. Підскочив Співак, підняв її, як пір’їнку, посадив у машину. Вона йому навіть не подякувала — витала десь поверх усього. Саме по цьому випаданню звичної, автоматичної ввічливості було видно, як вона безнадійно хвора. Вона сиділа попереду, поруч із шофером. Микола Миколайович сидів позаду. «Ну, їхати, чи що? — спитав шофер. — Бо змарнували цілісіньких дві години». Ніна Пилипівна якось затривожилась: «Ні, зачекайте ще одну хвилинку». Вона підкликала мене жестом руки. Я підійшла. «Ні, нижче нахиліться, нижче». Я нахилилася. «Не забувайте його, — сказала вона пошепки, — він дуже самотній». Я, не знаючи, що відповісти, кивнула. Більше я її живою не бачила — лише в домовині.

Читаючи особисті записи Емема і постійно зустрічаючи в них ім’я Ніна, я спочатку не сумнівалася, що мова йде саме про Ніну Пилипівну. Розмова з Ніною по телефону мене збентежила. Або Емем галюціонував, або це була якась інша жінка… Поступово з якимось млосним тягарем у душі я почала здогадуватися — йдеться про мене… Яке безглуздя!

Я перечитувала записи — так, найімовірніше саме так, Бідний чудовий старий, який втратив усіх, саме на мені спинив свою душу. Чому на мені? Невже через ім’я? Це довге «і» в слові «Ніна»…

А ніколи ж нічим жодного разу не дав він мені зрозуміти, що я означаю для нього більше за інших. Ні поглядом, ні словом. Його почуття (якщо я права в своїй догадці) було таке таємне, таке невиявлене, що його ніби й зовсім не було. Якби не випадок, що поставив мене на чолі комісії, про нього просто ніхто б не знав…

Так чи інак — я була винна. «Не забувайте його», — просила Ніна Пилипівна. Цього прохання я не виконала. Взагалі різка з людьми я й з ним була інколи різка, роздратована. Думала про нього тільки тоді, коли він був у полі зору, і то не завжди. А в його відсутність і зовсім не думала. Він якось сам собою розумівся, сидів у своєму образі, як у фортеці…

Зате тепер, після його смерті, я думала про нього майже безперервно. З одного боку, на мені була відповідальність за спадщину. Крім того, якийсь моральний обов’язок. Я не знала, як правильніше зробити. За складом характеру мало схильна до вагань (як правило, рубаю з плеча), я стала нерішуча, обачлива, ніби успадкувала від Емема його основну рису.

Ну добре. Особисті записи, не призначені, як він сам писав, «для чужого погляду», я зібрала в одну папку й вирішила нікому не показувати. Адже реєстрового опису паперів ніхто не робив. А як бути з іншими матеріалами?

З «наукових аркушів» я сяк-так склала невелику статтю. Зміню позначки, і вона цілком зійде за щось нове: посмертні збірники мало хто читає.

Ще я відібрала пачку аркушів з розмірковуваннями про вищу освіту, про навчальний процес; вони в якійсь мірі могли становити загальний інтерес, хоча багато думок у них були суперечливі.

От і все… Невже так і обмежитись кількома сторінками, які вдалося зібрати? Чи, може…

Уже давно в мене щодо цього почала ворушитися думка. Спочатку я відкинула її, та вона все лізла й лізла. Справа в тому, що в мене здавна лежала одна незакінчена робота (або, користуючись кафедральним жаргоном, «виріб»), довести яку до кондиції в мене не було ні часу, ні бажання. До моєї теперішньої тематики вона не примикала, а до колишньої я сама збайдужіла, переконавшись у її міщанській обмеженості. До того ж мені цілком вистачало поточних справ (два нових курси, плюс курсові роботи, плюс дипломники, це не беручи до уваги аспіранта, який невідомо як, сам по собі до мене прибився). Отже, «виріб» так і лежав кілька років без руху.

А що, коли взяти його, доопрацювати, переписати в старомодному стилі та й видати за працю Миколи Миколайовича? Все-таки краще, ніж нічого.

Роздумуючи про це, я ніби роздвоювалася. Так чи ні?

Якби запитати самого Миколу Миколайовича — звичайно, ні! Він би розгнівано підскочив на своїх коротких ніжках, якби про це дізнався. Він гребував навіть співавторством, ніколи не ставив свого імені на роботах, виконаних за його ідеями, під його керівництвом. Рідкісна в наші дні манера. Більшість керівників, ганяючись за кількістю публікацій, не схильні дарувати своїх ідей. Емем — не так, він відмовлявся навідріз, як би його не вмовляли поставити своє ім’я на роботі поруч з іменем виконавця. А втім, він не вів рахунку своїм ідеям і часто їх забував (як я переконалася на прикладі моєї власної дисертації). Хтось мені розповідав, що Петро Ілліч Чайковський також не пам’ятав своїх творінь і інколи, прослухавши свій власний романс, казав: «Як чудово! Хто це створив?» От саме таким був Емем.