Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

І остання, найдрібніша причина, через яку я боюсь іти на пенсію: я не хочу, щоб моє місце зайняв Кравцов. Це катастрофа у формі огірка.

Видовища із знаменитої формули «хліба й видовищ». Обличчя людей, що юрмляться навколо вуличної катастрофи. Жадібне лице якоїсь старої, що питає: «А жертви є?» Я не відповідаю, проходжу повз, роблю вигляд, що мене це не цікавить. Але я обманюю. Пристрасна зацікавленість нещастям живе і в мені.

В нещасті є дивна притягальна сила. Я не раз про неї думав. Як люди поспішають повідомити одне одному про чиюсь смерть, катастрофу, тяжку хворобу. Бояться, щоб хтось не випередив, не розповів раніше за них.

Колись я думав, що корінь цього в егоїстичній радості: трапилось не зі мною, з іншим. Тепер я краще думаю про людей. В цій рисі, як не дивно, є щось дитяче.

Уявляю собі, як після моєї смерті люди повідомлятимуть одне одному: «А ви знаєте, Микола Миколайович помер», — і будуть розчаровані, почувши у відповідь: «Так, я вже знаю».

Я органічно непослідовний. Я не можу навіть тимчасово розглядати річ з однієї і тієї ж точки зору. Мій зір двоїться, предмети розшаровуються.

Інколи від цього я впадаю у відчай. Мені починає здаватися, що я втілена безпринципність.

Але приступи такої «шельмівської самокритики» (вислів Маркіна) не можуть продовжуватися дуже довго. їх змінюють оптимістичні періоди, коли я тішу себе ілюзіями.

Мені починає здаватися, що коли річ розглядати одразу з кількох точок зору, вона набуває об’ємності, яка недосяжна за одностороннього погляду (аналогія: кругла скульптура, котру можна обійти навколо і яка тому багатша від барельєфа).

Інколи я навіть заношусь настільки, що свої вагання ставлю собі в заслугу. Хаотичність бомбардування якоїсь проблеми невдалими спробами її вирішити здається мені тоді пліднішою, ніж чітка, послідовно розвинута теорія. Важливо у всьому цьому не втратити цілеспрямованості. Я часто її гублю і навряд чи можу для кого-небудь бути зразком.

Йдеться не про саму науку. Життя обступає нас безліччю завдань. У кожній ситуації треба сформувати рішення. Точок зору може бути багато, але рішення приймається одне.

Звичайно, добре, якщо майбутнє рішення попередньо обговорюється з самим собою не однобічно, а з урахуванням усіх можливих точок зору, навіть найсуперечливіших. Це повинно бути схоже на ідеальний судовий процес, коли на рівних правам вислуховуються показання сторін. Але після закінчення розгляду неминуче повинно прозвучати «суд іде» і повинен бути оголошений один-єдиний вирок.

Моя біда в тому, що я безнадійно заплутуюся в показаннях свідків. Я поперемінно стаю на різні точки зору і від цього захворюю чимсь на зразок морської хвороби.

Я болісно шукаю справедливості. Де вона? І де межа, за якою, знайдена, здавалося б, вона обертається безпринципністю? І як цю межу не переступити?

Десь, не пам’ятаю де, я читав (а можливо, сам вигадав?) про камертон. Важливо, щоб ніколи, ні за яких обставин у душі не вмовкав камертон.

Настройщик, настроюючи фортепіано, час од часу виймає з кишені камертон, щоб звірити свої відносні відчуття за абсолютною шкалою. Ось такий самий камертон повинен бути у людини в душі, допомагаючи їй у пошуках справедливості. Ознака правильного рішення — повна згода з камертоном.

Нещодавно я після довгих вагань прийняв рішення. Гроші й речі — Майї. Телевізор і посуд — Одарці Степанівні. Книги — інститутові. Камертон погодився.

Як би мені хотілося лишити що-небудь Ніні. Та камертон сказав «ні».

Сьогодні вночі я не спав і слухав годинник. Його цокання було надзвичайно голосне. Він не йшов, а крокував, як сам Час — дерев’яний, невблаганний. Годинник мені подарували недавно на мій так званий ювілей — сімдесят п’ять.

Я ховався, я тікав від цього безглуздого ювілею. Я взагалі не люблю ювілеїв, урочистих дат. Чому збіг (чи кругле значення різниці) якихось чисел повинен взагалі привертати увагу розумної людини? Це щось на зразок магії, релікт первісної свідомості в наш нібито й не забобонний час.

Особливо жахає мене становище ювіляра, змушеного вислуховувати хвалебні промови. Воно гірше від становища мерця. Латинська приказка говорить: «De moritus aut bene, aut nihil» (про мертвих або добре, або нічого). З ювіляром іще гірше: тут уже й вибору nihil не лишається.

На цей раз я зробив усе, щоб уникнути вшановування. Зателефонував до ректорату, до парткому, просив відмінити ювілей, посилаючись на погане самопочуття. Мені пішли назустріч. Але співробітники кафедри — чорт забери! — застали мене зненацька. Прийшли додому, і подітися мені було нікуди. Кравцов виголошував промову, а Ніна тримала під рукою великий картонний футляр. Я ще не знав, що в тому футлярі годинник, що мені привели компаньйона і співрозмовника на багато ночей, на весь залишок життя…