Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Отже, він був би різко проти моєї ідеї. Чому ж тоді вона мене так невідчепно переслідувала? Ніяким лицарством чи самопожертвою тут і не пахло — простий егоїзм і марнославство. Мені нестерпно було уявити собі, як я, голова комісії (і, власне, єдиний її член), буду доповідати на кафедрі про результати своїх розшуків. Кілька жалюгідних сторінок, нічого нового… Я так і бачила іронічні посмішки молоді, яка прийшла на кафедру недавно і не знала, що таке Емем. Мій «виріб» не бозна-що, а все-таки щось нове…

І ще одне міркування: все-таки в мене не було спокійно на душі з приводу перетинання наших з Емемом результатів. Можливо, він одержав їх раніше за мене. Моя диявольська гордість не хотіла з цим миритися. А тут мені траплявся випадок якось поквитуватися по цьому рахунку… Найменше це схоже було на великодушність.

Все ще перебуваючи в нерішучості, я про всяк випадок розшукала й прочитала ту мою давню роботу. Враження гидке: якою ж я була ідіоткою! Так ломитися у відкриті двері! Тепер, читаючи, зметикувала, як можна було б це зробити зовсім інакше, в загальнішому плані, і захопилася. Все-таки недаремно прожиті роки: по-новому все виходило досить доладно і мені самій сподобалося…

Цікаво виходить із своїми працями, принаймні у мене. Найостаннішу, як правило, любиш. До передостанньої ставишся критично. Давні читаєш з ненавистю і соромом. Не те щоб там були помилки — це було б іще півбіди! — жахлива бідність концепції. По суті, я малоздібний науковий працівник, треба відверто в цьому зізнатися. Втім, усі ми на кафедрі пігмеї в порівнянні з Емемом у період розквіту. Цікаво, що він відчував, перечитуючи свої давні роботи? Боюся, що заздрість.

Не дай боже заздрити самому собі в минулому…

Тим часом на кафедрі сталися події. Майже одночасно пішов Кравцов (на посаду завкафедрою в іншому інституті) і з’явився наш новий завідуючий.

Ректор інституту привів до нас на кафедру і відрекомендував:

— Товариші, знайомтеся: ваш новий завідуючий професор Флягін Віктор Андрійович. Прошу любити й шанувати.

Флягін віддав нам загальний уклін, ледь нахиливши голову, ніби від запотиличника. Був він високий, худий, в окулярах, з єзуїтською посмішкою і одразу ж нам не сподобався. Пірчасті рештки волосся стирчали на його вузькій голові, створюючи враження не до кінця обпатраної птиці. Ще не старий, років сорока п’яти — сорока семи…

— Професор Флягін, — вів далі ректор, — відомий спеціаліст у вашій галузі. Я впевнений, всі ви читали його праці, наприклад… Вікторе Андрійовичу, як називається ваша основна праця?

— Основної праці в мене ще немає, — усміхаючись, відповів Флягін, — і взагалі відомим спеціалістом мене назвати не можна.

— Ну-ну, не прибіднюйтесь, — зі сміхом сказав ректор, — самокритика хороша річ, але в міру.

На цьому процедура знайомства закінчилася. Ректор з Флягіним пішли, а ми лишилися обговорювати нове начальство.

— Схожий на севільського цирульника, — сказала Елла.

— Що ти маєш на увазі? — в’їдливо запитала Стелла.

— Ну, такий довготелесий у рясі. «Гине, гине — всі це знають, — на смерть вражений брехнею».

— Так це Дон Базіліо, а не цирульник.

— Не присікуйся, всі мене зрозуміли.

— Ну, дасть він нам прочуханки, — сказав Співак. — Одразу видно, що за фрукт.

— Так, — підтримав його Маркін, — ще згадаємо ми добрим словом незабутнього Володимира Івановича…

І справді, в порівнянні з Флягіним круглий, невеличкий, обкатаний Кравцов дуже вигравав. У ньому принаймні все було ясно. А тут? Сама скромність нового завідуючого була неприємна: щось зловісне.

— Поживемо — побачимо, — сказав Радій Юр’єв, — може, й нічого.

На другий день Флягін прийняв кермо влади. Лідія Михайлівна обдзвонила всіх викладачів, повідомляючи їм про термінове, позачергове засідання кафедри.

Зібралися. Флягін вийняв з нагрудної кишені старовинного срібного годинника, відстебнув його з ланцюжка І поклав на стіл з легким стуком, який повідомив для нас початок нової ери. Тронна промова, яку він після цього виголосив, справила на нас гнітюче враження. Насамперед сама техніка мови… На відміну від усіх нас (на кафедрі культивувалася мова некваплива, карбована, з особливо підкресленими закінченнями слів), Флягін говорив швидко, невиразно, з якоюсь рідкою кашею в роті. Ось приблизний зміст того, що він сказав:

— Товариші, не будемо гаяти час. Нас чекає велика робота. Попереджаю: працюватиму сам, вимагатиму від вас. Розхлябаності тут не місце. Я не вимагаю таланту, я сам не талановитий, але кожен повинен старатися. Наступне засідання кафедри призначаю через тиждень. До цього терміну кожен викладач повинен подати індивідуальний план.