Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Чергового засідання кафедри чекали з нетерпінням: всім хотілося виговоритися. Почалося воно з обговорення щоденників. Флягін знову поклав перед собою годинника й сказав:

— Часу на те, щоб прочитати всі щоденники, у нас не вистачить. Я вивчатиму їх поступово. А зараз ми застосуємо метод вибіркового контролю. Леве Михайловичу, — звернувся він до Маркіна, — вам надається слово для зачитання щоденника.

Маркін встав, смертельно серйозний, і почав:

— «10 лютого. 9.00–10.50 — заняття згідно розкладу.

11.00–12.15 — думав над доведенням теореми 1.

12.15–14.00 — вивчав § 10 глави III книги В. Болтянського «Математичні методи оптимального управління». В доведенні леми заплутався.

14.00–14.10 — ішов у їдальню.

14.10–14.50 — Обідав. Водночас розмірковував про незрозуміле доведення…»

— Зупиніться, — сказав Флягін. — Якщо ви поставили собі за мету висміяти моє розпорядження, то цієї мети ви не досягли. Я знав, що зустріну тут опозицію. Люди взагалі чинять опір будь-якій спробі їх дисциплінувати. Ваш прийом — доведення до абсурду — тут недоречний. Кожному зрозуміло, що записувати в таких подробицях щоденно ви не будете, та я від вас цього й не вимагаю.

— А що ж ви вимагаєте? — кинулась Елла.

— Звіту про витрачений робочий час, саме робочий. Умивання, їжа і відвідування місць загального користування сюди не входять. Леве Михайловичу, замість того, щоб висміювати мої розпорядження, краще спробуйте знайти в них здорове зерно.

Він знову підвів необскубану голову і всміхнувся. І знову в цій усмішці промайнуло щось людське… «Біс його знає, що таке, — подумала я, — нема чого придивлятися до його посмішки». В тому, що ми з Флягіним вороги, я ні на хвилину не сумнівалася. Все волосся на мені ставало сторч, як на кішці при зустрічі з собакою.

Були прочитані ще два-три уривки з щоденників. Флягін уважно слухав, вносив поправки, робив зауваження. Цікаво, що кожного з викладачів він уже твердо знав на ім’я, по батькові і, звертаючись до них, жодного разу не помилився.

— А тепер перейдемо до поточних справ. Хто хоче висловитися?

Пускаючи пару з ніздрів, підвівся Співак:

— Будемо говорити відверто. Я обурений тими методами адміністрування, які намагається запровадити професор Флягін. Наша кафедра — сформований, зі своїми традиціями організм. Загалом ми непогані спеціалісти, свою викладацьку справу знаємо. Погроза й окрик не кращий засіб виховання. Лекцій професора Флягіна я поки що не слухав, але переконаний, що вони погані. Лектор перш за все повинен захопити студентів, повести аудиторію за собою. А кого й куди може повести за собою професор Флягін? Тягти й не пускати — ось його девіз. А навіщо — він і сам не знає.

Флягін зблід.

— Навіщо, я знаю, — тихо відповів він. — А лектор я справді поганий, ви вгадали.

— Неважко було вгадати! Перш за все у вас каша в роті. Якийсь стародавній оратор, щоб поліпшити дикцію, клав до рота камінчики. Ви, мабуть, собі їх переклали. Якщо ми, що сидимо поруч, вас погано чуємо й розуміємо, то як же студенти? Чи ви навмисне з нас знущаєтесь?

— Ні з кого я не знущаюся, — ще тихіше мовив Флягін (у його блідості з’явилося щось мертвотне). — Семене Петровичу, мені ясно одне: нам з вами спрацюватися буде важко. Може, ви подасте заяву про звільнення?

Всі заніміли. Співак на секунду сторопів, але одразу ж опам’ятався й закричав:

— Подам із задоволенням! Сьогодні ж подам!

Викладачі зашуміли. Встав наш завлаб Петро Гаврилович, схожий на великого, добродушного, але розгніваного пса:

— Як парторг заперечую! Ви тут, Вікторе Андрійовичу, занадто вже розійшлися! Кадрами, кадрами розкидаєтесь, і якими! Семен Петрович — один з найкращих лекторів, гордість інституту! Ви студентів запитайте, що таке Співак!

— Та я що, — сказав Флягін, — я на своєму не наполягаю. Якщо хочете, я ладен вибачитися.

Якась дивна простодушність була в його манері. Цілковита відсутність самолюбства.

— Не треба мені ваших вибачень! — загорлав Співак.

— Нехай вибачиться! — сказав Петро Гаврилович.

— До дідька! — крикнув Співак, вийшов і хряпнув дверима.

Кафедра ще деякий час гула. Коли шум затих, Флягін подивився на годинника й запитав:

— Хто ще хоче висловитися?

— З таким самим результатом? — в’їдливо спитав Маркін. — Боюся, що ви залишитесь без співробітників.

— Адже я сказав, що ладен вибачитися. У випадку з Семеном Петровичем я був не правий.

Я піднесла руку.

— Можна мені?

— Прошу, Ніно Гнатівно.