Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Що так, то так… А поки що постійна опозиція Флягіну була погана тим, що позбавляла мене самостійності. Раніш у мене була своя позиція — вона зникла. Я ніби втратила себе, перетворилася просто в «анти-Флягіна». Він був вимогливий до студентів до жорстокості. Я стала поблажлива до м’якотілості…

Якось мені складала екзамен студентка Величко, старанна, проте недалека. Така собі гарненька блондинка, волосся по плечах, може, занадто висока (втім, тепер це звичайне). Взяла білет, сіла за найдальший стіл, почала готуватися. Очевидно, знала поганенько, була бліда, витирала хусточкою лоб і щоки. Довго готувалася, потім на мою вимогу сіла поруч, почала відповідати. Після кожного питання здригалася, як ляклива конячка: «Можна, я подумаю?» — ворушила беззвучно губами, пригадавши, відповідала точно по книзі, але без розуміння. Коли мені так відповідають, на мене нападає жах: який величезний труд витрачено марно… В чомусь, мабуть, винні і ми, викладачі: не вміємо навчити думати… Так сиділи ми і катувалися обидві, і раптом вона сказала:

— Ніно Гнатівно, поставте мені двійку, я сьогодні не можу відповідати.

І справді бліда вона була, «як сама смерть», за Еллою Денисовою.

— Що з вами? Ви хворі?

— Ні… Але мені час годувати дитину… Розумієте, молоко…

О, я це добре розумію. По собі знаю, як важко матері, що годує, чекати, чекати годинами і знати, що десь там твій маленький також чекає, плаче…

— Чому ж ви раніше не сказали? Ідіть годуйте. Ви підготувалися добре. Дайте заліковку…

Сама не розумію, як це вийшло, але рука сама вивела «відмінно»… Вона була здивована, очам не вірила.

— Ідіть годуйте…

Вперше в житті я поставила п’ятірку за відповідь, красна ціна якій трійка. Ось тобі й висока принциповість, за яку мене завжди вихваляє Співак…

А все Флягін, дідько б його забрав!

З деякого часу мене невідчепно переслідує думка про кінцеву долю кожної речі. Ми з усіх боків оточені речами. Кожна з них не вічна, тліє, розсипається, в якомусь розумінні вмирає, тільки на відміну від людей не одразу.

Дивлюсь на який-небудь черевик і болісно роздумую про його подальшу долю. Ну, зараз він іще живий, поки його носять. Через якийсь час він продірявиться; можливо, його віддадуть у ремонт і він іще проживе якийсь час. Потім його визнають негодящим і викинуть. Куди? В наших міських умовах найвірогідніше у сміттєзбірник, це своєрідне кладовище для речей. Але ж і там його доля не кінчається. Де, коли, на яких полях зрошення буде він врешті дотлівати, скрючений, скособочений, роззявивши рота, виваливши назовні язика? Які дощі, які сніги пройдуть над ним, поки він не зотліє остаточно і не зіллється, нерозрізненний, з земним порохом?

Думка про кінцеву долю кожної речі стала в мене чимось на зразок idée fixe. Дати б мені волю, я б, мабуть, ховав речі, закопував їх у землю, щоб допомогти їм уникнути посмертних поневірянь. З похмурим гумором уявляю собі старого, який ховає свої черевики з жалю до них…

Ось і ці записи слід було б знищити з жалю до них. Найкраще було б кинути їх у вогонь — веселий, всепоглинаючий, як багаття моїх дитячих років. Та в сучасній квартирі без жодного вогнища, де є лише безликий голубий вогонь газу на кухні, дуже важко що-небудь спалити. Крім того, записки ці ще живі, і знищити їх пахнуло б убивством.

І ще одне. Хоча розумом я знаю, що жити мені лишилося недовго, я, соромно зізнатися, не вірю в свою смерть. У моїй таємній самосвідомості я вічний.

І знову — дитинство! Мабуть, я про нього ще не дописав. Чи допишу?

Я впевнений: як би не скривдила людину доля, вона не в змозі відібрати в неї дитинство. Якщо воно було світле, сяюче, людина щаслива до кінця своїх днів. По суті, я щасливий.

Моє дитинство навіть не сяяло — воно іскрилося, спалахувало. Осередком усього був батько. Низенький, лисий, дивовижний чоловік з невеликими світло-карими очима, які вміли бути і суворими, й веселими.

Тепер я розумію, що в ті часи він був молодий: спритно катався на ковзанах, займався гімнастикою, грався гирями. Та вже тоді він був лисий. У моїй уяві він був споконвічно лисим: з недовірою я розглядав його юнацькі фотографії: там він був з чубом, і це було гірше…

Звали ми його не тато, а Пулин. Дивне ім’я, що виникло, мабуть, з «папуля», «папулин», але колись дуже давно. Скільки я себе пам’ятаю, слово «Пулин» вже утвердилося як його особисте, власне ім’я. Ризикуючи бути смішним, я і в цих записах (не призначених, втім, для чужого ока) називатиму його Пулиним.