Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Нікого і ніколи в житті (навіть Ніну!) я не любив так нестямно, як любив батька. Він був моїм божеством. Його голос, блиск очей, голови, увесь його чистий і міцний вигляд здавалися довершеністю. А найбільше підкорювало в ньому незбагненне злиття серйозності, глибини і постійної готовності до сміху.

Власне, він був суворим батьком. Одної піднятої брови Пулина ми боялися більше, ніж будь-яких Мамочкиних красномовних докорів. Вона нас, бувало, ляскала — він ніколи й пальцем не торкав. Карав нас інакше: пасивністю, нерухомістю, вимушеним неробством. Вів винного до себе в кабінет, садовив на диван, забороняв рухатися й розмовляти, а сам сідав за стіл працювати. Для мене це було жахливо, я сидів, уже через хвилину геть зморений, задихаючись, сповнений ремствування, але усвідомлюючи свою провину. Інколи, не витримавши каторжного неробства, я починав нишком тягати кінський волос з тіла дивана. Пулин підводив голову — і я завмирав. Шпалери в кабінеті були візерунчасті, темно-вишневі; досі для мене цей колір як докори сумління.

І разом з тим у веселі хвилини він був бешкетливий, як хлопчик. Він спілкувався з нами, дітьми, як з рівними, завжди був заводієм наших утіх. Тепер посада заводія утіх штатна, його називають витівником, — о, Пулин не був витівником, в його бешкетливій, молодецькій веселості було щось споріднене з філософськими вибриками середньовічних блазнів.

Улюбленим матеріалом, з яким він працював, були слова. Граючи ними, як жонглер, він складав шаради, прислів’я, каламбури, пародії. «Всі люди поділяються на дві категорії, — казав Пулин, — одні живуть як моляться, інші — як біса потішають». Чи треба говорити, що ми (сім’я) належали до другої категорії? «Потішання біса» йшло у нас перманентно і різноманітно. Розмовляли ми на якомусь божевільному жаргоні («гажечка», «вонтик», «борзятина»). В ужитку були «збільшуючі» слова: замість «чашка» казали «чаха», замість «ложка» — «лога». Співали пісні, пародіюючи народні; в одної, наприклад, були такі слова: «Ти пробач, прощай, сор дрімучий тір…» Ні, цього не розповіси — виходить безглуздя, безглуздя і безглуздя. А в цих дурощах був якийсь нам зрозумілий вищий смисл…

А як ми ходили! Нам було мало просто переставляти ноги — у нас було безліч різної ходи, у кожної своя назва, своя виразна функція. Наприклад, ходити «лапчастим кроком» означало дрібно котитися на ступнях як на колесах; цим виявлялася улесливість. Ходити «наступальником» — агресивно притопувати правою ногою, підтягуючи до неї ліву («Сам чорт мені не брат»). Була ще хода «круто по сходах» — сходів ніяких не було, ми їх зображували поставою, пихтінням…

Як я тепер розумію, Пулин у своїх «постановках» користувався прийомами, чимось схожими на прийоми китайського класичного театру, про який тоді й не чули (принаймні в нашому колі). Багато років по тому, побачивши в китайській виставі нашу домашню ходу «наступальником», я був приголомшений…

Безперечно, він був дотепний, але дуже своєрідно. Я не пам’ятаю, приміром, щоб він розповідав анекдоти, смішні історії. Смішне робилося з підручного матеріалу: слів, рухів, виразу обличчя. Ледь-ледь зміщене слово, зсунутий акцент, пауза — і маєш: смійся до знемоги, до щасливих сліз!

Пам’ятаю, якось я підійшов до нього і, пестячись, притиснувся щокою до його лисини. Вона була гаряча, а щока прохолодна. Пулин звів на мене очі і промовив урочистим ямбом: «Глава вогнем палає. Щока хладить главу». Здавалося, що тут особливого? А я мало не помер від сміху. Досі, згадуючи, сміюся.

І навіщо я все це тут записую? Однаково передати словами його інтонацію неможливо. Вона живе лише в моїй свідомості, і, коли я помру, зникне. Пишу для того, щоб зараз для себе самого щось відновити, закріпити, зафіксувати. Та, вдарившись об безсилля слів, відступаю.

Пулин був з тих рідкісних людей, які за будь-яких умов, у будь-яких обставинах залишаються самими собою. Користуючись математичним терміном, він був інваріантний у відношенні до зовнішнього середовища.

Після революції гімназію розформували, будинок зайняли під якийсь заклад з багатоповерховою назвою. З квартири нас виселили в іншу, тісну й холодну. Пулин на всі ці зміни дивився незворушно, навіть з веселою цікавістю, на відміну від більшості своїх колег, що впали в паніку.

Позбавившись свого становища і привілеїв, він одразу пішов рядовим учителем математики в Єдину трудову школу (ЄТШ). Склад учнів був найрізномаїтіший — від інституток до безпритульних. Пулин і до цих дітей знаходив шлях, сполучаючи суворість із сміхом…