Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

У важкий час громадянської війни і розрухи життя було сповнене злигоднів — не вистачало харчів, одягу, дров… Кожне з них він умів обіграти, зробити предметом нових і нових жартів. Вдома у нас було страшенно холодно, ми палили стільцями, розпиляли на частини буфет. У Пулина мерзла голова, і він надівав на неї ковпак від чайника — розкішна споруда з гребенем і стрічками. Цей ковпак він називав тіарою. Пулин у тіарі — до чого ж він був хороший, як сповнений гідності! Коли я їхав на фронт, він кивнув мені головою в тіарі…

Він досі для мене живий. Інколи я, стара людина, наодинці з собою кажу вголос: «Пулин!» — і чую у відповідь: «Тс-с…»

Людиного сина назвали Матвієм. Це ім’я вибрала для нього Ася Уманська (так звали її покійного улюбленого діда).

Весна цього року була рання, яскрава (левітанівський «Березень», що пробився крізь чорний сніг). На вулиці, засліпленій сонцем, бешкетували горобці, а небо було таке голубе — не небо, а небеса! Коли Ася з Людою вийшли з пологового будинку, така кришталева радість сипалася з цих небес, мерехтіла в калюжах, капала з бурульок, що обидві мимоволі замружилися. Все раділо. І Матвій на руках у Асі, радіючи, спав у блакитній ковдрі, відтінений мереживним трикутником ошатної пелюшки, розклавши довгі вії по ніжних щоках. Увесь він був такий новенький, рожевий, чистий — сама досконалість!

— Ну признайся тепер, що дурепа була, — сказала Ася.

— Факт, — погодилася Люда.

Сама вона, прозоренька, з синявою, здавалася майже нематеріальною (так буває після важких пологів: не йде, а летить). Матвій дався їй нелегко. Мало того що важкий (чотири кіло вісімсот!), він був ще надзвичайно довгий (шістдесят два сантиметри, якась аномалія!).

— Мабуть, акселерація осягає молодь ще в утробі матері, — сказала лікарка, проводжаючи Матвія у велике життя. — Ви й самі не маленька, а цей… Мабуть, батько дуже високий?

— Нормальний, — відповіла, почервонівши, Люда.

— Ну, бережіть свого богатиря.

Люда пообіцяла берегти.

Принесли в гуртожиток — Матвій спав. Розгорнули ковдру — спав. Було в цьому тривалому сні якесь зачароване торжество. Він попрацював, з’явившись на світ, і тепер відпочивав. Що ж, людина в своєму праві…

— Асько, ну ти даєш! — сказала Люда, із захватом дивлячись навколо.

І справді, Ася, поки Люда лежала в пологовому будинку, все для Матвія приготувала: ліжечко, постіль, повивальний столик з двома купками пелюшок… Над майбутнім узголів’ям Матвія висіла велика ялинкова куля. Вона так і сяяла, розгойдуючись на довгій нитці. Кватирка була розчинена, дув вітерець — весняний, пахучий.

— Може, закрити, застудиться? — нерішуче сказала Люда.

— Нічого! Нехай загартовується, росте справжнім чоловіком.

Чоловік! Неймовірно. В їхньому жіночому гуртожитку оселився чоловік! Розповили, щоб перевірити і вочевидь переконатися в його приналежності до дужої статі. Голий, він був не такий показний, як у пелюшках: червоний, скоцюрблений, посередині роздутий, ніби глечичок. Поквапились сповити його знову. Ні та, ні друга сповивати дітей не вміли. Люді показували в пологовому будинку, але вона не засвоїла. Ася виявилася спритнішою й перехопила ініціативу.

— Голову йому тримай, голову! — панічним шепотом благала Люда. — Так і метляється, раптом відірветься…

— Дурниці! Де ти бачила, щоб у живого сама по собі відірвалася голова? — хоробро відповідала Ася, про всяк випадок все-таки притримуючи м’яку, червонясту, в темному пушку голівку.

Загалом загорнула. Не таким франтом, яким прибув з пологового будинку, та для першого разу прийнятно.

Матвій уперто спав. Коли настав час годувати, розбудити його не вдалося. Тицяли йому груди — не брав. Затискували носа двома пальцями — жалібно роззявляв рота, але спав.

— Та чи живий? — тривожилась Люда.

— Не панікуй. Теплий, дихає, значить, живий.

Поклали Матвія в ліжечко, самі сіли за стіл, поїли, випили чаю, але без особливого бажання. Матвій спав.

— Ми їмо, а він, бідний, голодний! — бідкалася Люда.

— Нічого страшного, — відповіла Ася. — Жодна тварина не вмирає з голоду, коли поруч є їжа. Прокинеться, нагодуємо.

Але і їй було ніяково. Якийсь стовпник.

У двері постукали. З’явилася делегація однокурсників і вкотила коляску з подарунками; вирізнявся великий, апельсинового кольору ведмідь, який тримав у розчепірених лапах книгу «Дитяче харчування».

— Ой, друзі! — простогнала Люда.

Сергій Кох, який очолював делегацію, оголосив: