Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— А дітей у вас не було? — запитувала Ася. Все, що стосується дітей, для неї було болісно цікаво.

— Ні, не було. Все в повноту пішло.

«Невже і в мене, — думала Ася з душевним болем, — ніколи не буде своєї дитинки?»

Про те, що в Люди народився син, вона ще додому не писала, думала: розповість, коли побачаться.

Весняну сесію склали нормально — Ася на всі п’ятірки (рятувала її міцна репутація), Люда, звичайно, слабше, але також без двійок. Трієчки були, проте із стипендії не зняли як маму-годувальницю. Наближалися канікули, на носі відпустка, а куди їхати? І, головне, як бути з Матвієм?

Біда в тому, що Людина мати Євдокія Луківна також досі про Матвія не знала. Люда боялася її хвилювати (серце слабе) і від листа до листа все відкладала. Мати в неї була суворих правил, своє вдівське життя прожила без єдиної плямочки, хоч у мікроскоп розглядай. Тепер писала Люді, що стало гірше із здоров’ям, щось таке про смерть («Чергує стара з косою»), просила Люду приїхати побачитись хоч на два тижні, дорікала, що минулого року не знайшла часу. Писала, як тепер, коли вийшла на пенсію, гине від туги, постарілася, подалася. Як почав до неї ходити якийсь отець Яків з божественними проповідями («У нас багато хто на це діло з пенсії подався»).

Люда мучилася: що робити? Незаконної дитини мати їй не пробачить, і не сподівайся. Головне, не самої дитини, а осуду, як почнуть її дочку пересуджувати вечорами на Лавочках…

Ася знайшла вихід: Люді їхати самій, без Матвія, потроху підготувати матір і при нагоді признатися. А їй самій, Асі, відвезти Матвія на Україну до своїх батьків.

— Як же ти їм його поясниш?

— А їм і пояснювати не треба. Вони у мене без забобонів. Привезла дитину — і все…

Так і вирішили. Відбули практику, відчергували на протипожежній обороні; настав час розлучатися. Люда їхала перша, Ася з Матвієм ще лишилися на кілька днів (з квитками на Україну в цей гарячий сезон було важко). Люда плакала, цілуючи Матвію ніжки, рожеві, пухкенькі, неходжені, він незворушно смоктав свій кулак. Як він умудрявся повністю засунути його в рот, незрозуміло, але вмудрявся.

— Асько, я, мабуть, погана мати? — запитувала Люда вся в сльозах.

— Нормальна. Заспокойся, не береди дитини.

А дитя і не думало бередитися. На матір, що їхала від нього, воно дивилося з веселою байдужістю.

Люда пішла вся зарюмсана. Ася вперше відчула себе наодинці з Матвієм, повністю відповідальною, як справжня мати. Щастя бути матір’ю зразу її захопило… А що? Хіба не був Матвій її сином? Адже якби не вона, він би на світ не народився…

Дорікаючи собі за такі думки, Ася дала Матвію брязкальце, а сама сіла за навчання. За останній рік у неї сформувалася звичка навчатися уривками, враз відриваючись від книги за будь-якою терміновою потребою. Повчила, наварила каші, нагодувала Матвія. Запитала його:

— Будемо бай-бай?

Він відмовився.

В двері постукали.

— Заходьте, — сказала Ася.

Увійшов Олег Раков. Вона так і стиснулась.

— А Людка де? — запитав Олег, граючись ланцюжком закордонного ременя.

— Поїхала.

— Надовго?

— Мабуть, на всі канікули.

Олег присвиснув.

— Послухай, Уманська, це ти розляпала на курсі про нас із Людкою? Більше немає кому.

— Я?? Ти з глузду з’їхав! З чого ти взяв?

— На курсі мені проходу не дають, називають татом.

— Я тут зовсім ні до чого.

— Та невже? — посміхнувся Олег.

— Ти свої підлі натяки кинь! Ні Люда, ні я нікому про тебе не казали. Не вартий ти того, щоб язик об тебе бруднити. Вона, навпаки, до смерті боїться, щоб хтось не дізнався.

— З чого ж тоді вони взяли?

— Просто Матвійко дуже схожий на тебе. На жаль.

Олег підійшов до ліжка, де, поважний, гарний і товстий, сидів його син. Першим зубом, який недавно пробився, він гриз кільце. Королівською вдачею, на все наплювацтвом він і справді був схожий на Олега — навіть більше, ніж ямочкою на підборідді.

Щось пом’якшало в Олеговому обличчі. І гордість тут була, і жаль, і навіть ніжність якась…

— Послухай, Асько, ти не думай, що я такий уже страшенний негідник. Я навіть Людці готовий допомагати, що-небудь ре двадцять-тридцять на місяць…

— Забирайся геть, Раков, — Ася показала йому на двері, — забудь сюди дорогу і ніколи більше не приходь!

— Теж мені Єлизавета Англійська! А ти тут, цікаво, до чого? Від жилетки рукава.

Тут Ася розмахнулася і вліпила Олегові ляпаса. І не якого-небудь символічного, а навідліг, від плеча, з усією вагою і силою. Олег вилаявся. Матвій заревів. Олег заскреготав зубами і сказав придушеним голосом: