Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Тут Матвій повівся не зовсім так, як треба, і все потонуло в сміхові, вигуках, пошуках потрібних речей (чемодан, сумка, шафа для білизни). Ця незначна подія закріпила повний і безумовний вступ Матвія ще на один престол.

— Михайле, — захлинаючись, сміялася Софія Савеліївна, — пам’ятаєш, я тобі казала: до внуків уже не доживу? А ти: «Ні, доживеш!» Ти був правий — дожила…

«Як я їм скажу правду? — думала Ася. — І чи треба?»

— Солов’я байками не годують, — оголосив нарешті Михайло Матвійович і тим поклав край захопленню, що надто затяглося і від якого навіть терплячий Матвій почав уже по-пхинькувати.

Помити його, самій умитися з дороги, розчесатися, переодягтися — все це зайняло час, було втішним зволіканням. Михайло Матвійович варив манну кашу за новим методом:

— Не в гаряче молоко сипати крупу, а в холодне, тільки в холодне. Виходить значно ніжніше, треба лише весь час мішати, ні на секунду не зупиняючись. Не каша, а крем!

Він, як і багато чоловіків, змушених займатися домашнім господарством, ставився до нього надто вже серйозно. Зворушливий був на ньому кокетливий фартух з оборочкою.

— Яв господарюванні набив руку, — казав він, помішуючи ложкою, — не таке вже хитромудре діло, у всьому важливий науковий підхід. Що таке домашнє господарство? Одна з галузей хімії.

Каша була готова, обід для Асі розігрітий.

— Ану йди до мене, — покликав Михайло Матвійович, — я тебе погодую, а мама нехай пообідає.

Матвій пішов на руки до незнайомого діда з сонячною готовністю (кочовик, він узагалі охоче переходив з рук у руки), взяв його ручкою за щоку і казав «бу». Михайло Матвійович був зворушений:

— Впізнає діда, розумник!

Поки Ася їла, він годував хлопчика з ложечки. Він був Щасливий, дивлячись, як швидко зникає каша.

— Бачиш, як йому подобається? Ніжність незвичайна! В холодне молоко, тільки не в гаряче!

Ася пообіцяла — віднині тільки в холодне. А сама думала: «Сказати? А може, не треба?» І все більше переконувалася: поки що не треба.

Після обіду спорудили для Матвія ложе з двох зсунутих крісел. Він, натомлений, одразу заснув, затиснувши в руці брязкальце.

— Тату, а що з мамою? — тихо спитала Ася.

Михайло Матвійович змінився на лиці.

— Ти ж сама бачиш, який у неї вигляд. Лікарі конкретного діагнозу не ставлять. Але це похудання… Ти помітила?

— Звичайно.

— Так ось, ти їй не кажи, що вона схудла. Вона до цього дуже чутлива. Уяви собі — дорожить своєю красою! Просить подати собі дзеркало, пам’ятаєш, таке овальне, з ручкою, безперервно в нього дивиться. Я питаю: «Чого ти все себе розглядаєш? Ти й молода так не кокетувала». Відповідає: «Печать смерті шукаю». Такі думки! Ти її від них відволікай. Тепер, слава богу, Матюша її відволікатиме…

Прожили Ася з Матвієм у батьків майже місяць. За цей час дід і баба полюбили хлопчика нестямно. На очах ставало краще Софії Савеліївні. Все ще слабенька, вона вже сідала, підперта подушками, і до неї на коліна садовили Матвія. Вона поклацувала схудлими пальцями, співала йому пісеньки без слів. Хлопчик усміхався, казав своє «бу», з насолодою чухав зуби об будь-що: об спинку ліжка, об бабусин палець… Штори в кімнаті були тепер підняті («Дитині необхідне сонце!»), і її обличчя здавалося не таким уже жовтим, не таким обтягнутим… Ледь-ледь покращився апетит — інколи за компанію з Матвієм з’їдала півблюдечка манної каші, тієї самої ніжної, як крем, звареної за новим методом. Ася раділа, дивлячись на неї, сподівалася на краще.

Одержала вона листа від Люди, який її трохи стривожив, але зараз вона не хотіла тривожитись: такі хороші були останні дні з батьками, з Матвієм. Хлопчик, розметавшись, спав у смугастому гамачку в саду під черешнею, а Михайло Матвійович умовляв півня, щоб горлав подалі…

Саме напередодні від’їзду погода зіпсувалася. Виїздили в дощовий, похмурий день. Матвій у пластикатовому плащику з капюшоном був кумедний і схожий на міліціонера. Вже одягнені, довго прощалися з Софією Савеліївною.

Батько пішов проводжати, ніс Матвія, важкого, пишаючись його вродою і вгодованістю. «Онучок?» — запитували зустрічні. Михайло Матвійович гордо кивав.

Ось і поїзд подали.

— Ну прощавай, дочко, не забувай, пиши! Якщо другого народиш, повідомляй одразу!

Асенько, сестричко моя дорога!

Багато що тут сталося. Ти собі уявити не можеш обстановку. Мама вся під впливом цього отця Якова. Чоловік ще не старий, ходить у цивільному, очі чорні, такі пильні, що тремтять коліна, а бороди немає і волосся стрижене. Наші хлопці на попів більше схожі, ніж цей. Втім, він не офіційний піп, а керівник секти, чи як це називається. їх там душ двадцять жінок, всі пенсіонерки, а він один чоловік.