Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Ідіотка! На жаль, у моєму колі не заведено бити жінок, а то я б тобі показав. Бочка, довбешка!

Вийшов і хряпнув дверима. Посипалася штукатурка. Матвій заревів ще дужче. Ася взяла його в свої тремтячі руки, притиснулася щокою до його мокрої кисленької щоки, і вони вдвох почали плакати.

Перед від’їздом Ася дала додому телеграму: «їду, зустрічайте», номер поїзда, номер вагона. Про Матвія не писала, знаючи у своїх батьків традиційний страх людей похилого віку перед будь-якою звісткою, повідомленою телеграфом…

В дорозі спека була жахлива: Ася намучилася з пляшечками молочних сумішей, які аж ніяк неможливо було втримати, щоб не скисли. Стала годувати Матвія лише бубликами, які він гриз своїм єдиним зубом. Познайомилася з сусідами по вагону; всі вони дружно захоплювалися хлопчиком, не сумніваючись, що це Асин син. Вона не заперечувала, та й безглуздо було б заперечувати. Деякі навіть знаходили явну подібність між сином і матір’ю: «Обоє такі повненькі…» Ася вперше відчула, як її повнота, відбита в повноті Матвія, стає чимось милим, невинним… А головне, їй було невимовно солодко хоч ненадовго, але побути матір’ю…

Нарешті приїхали. Ася вийшла з вагона — Матвій на одній руці, сумка в іншій, а ще зверху дружні руки опустили їй чемодан. Ще здалеку вона побачила сиву голову батька. Він шукав її очима і, знайшовши, здивувався, але одразу вгамував здивування. Спокійно підійшов, узяв чемодан, поцілував Асю в щоку. Спокійно запитав:

— А хто це в тебе? Дівчинка? Хлопчик?

— Хлопчик, Матвій. Я його назвала на честь дідуся.

Досі все було чистісінькою правдою. Продовжувалася умовна роль матері, якою вона тішилася в вагоні. «Поясню, встигну», — думала Ася…

— Могла б і повідомити, — з м’яким докором сказав Михайло Матвійович. — Ми тобі не чужі.

— Не хотіла писати. Думала, так краще. Я…

— Пробач, будь ласка, — нервово запитав батько, — а… твій чоловік?

— Я не одружена, — правдиво відповіла Ася і ладна була одразу все пояснити. Але глухуватість Михайла Матвійовича його явне небажання слухати, та й (чого гріха таїти) солодка думка побути ще трохи Матвієвою матір’ю її спинили. — А мама чого не приїхала?

— Вона нездужає.

Щось у батьковому тоні стурбувало Асю.

— Що з мамою?

— Нічого серйозного. Просто погано себе почуває.

— І давно?

— Місяців зо три. Ми не писали, не хотіли тривожити.

Так… Отже, ніхто нікого не хотів тривожити…

— Ти з нею обережніше, — сказав батько, — не кажи, що має поганий вигляд. Вона стала, знаєш, така підозрілива…

— А лікарі що кажуть?

— В тім-то й річ, що нічого. Нічого не кажуть лікарі. Спокій, догляд, вітаміни…

Мовчки прийшли додому. Матвій був важкий на руках. Батько посадив їх у великій кімнаті (вона в них по-старому називалася вітальнею):

— Ти тут поки що зачекай. Мені треба піти її підготувати… Така нервова стала, жах!

— Послухай, тату…

— Ні-ні, — замахав він рукою, — все зрозуміло, мовчи!

Через зачинені двері почулася приглушена розмова, охи, вигуки, і враз навстіж розчинилися двері й почувся милий голос матері — слабкий, але виразний:

— Так веди їх сюди, скоріше веди! Мої дорогі, мої любії Асенько, Матюшечко!

Ася з Матвієм на руках нерішуче ввійшла до кімнати. Там було напівтемно від спущених штор. Пахло ліками. Софія Савеліївна лежала в ліжку, жадібно й безсило намагаючись підвестися назустріч. Тяглися руки, очі, душа — тіло лежало, скуте. Одразу стало видно, як вона змінилася — вся, крім голосу.

— Дівчинко моя, — сказала вона уривчасто. — Двоє моїх дорогих, підійдіть сюди, дайте, я обійму вас разом!

Ася опустилася на підлогу поруч з матір’ю, посадила Матвія на край ліжка.

— Ну, херувим! — вигукнула Софія Савеліївна. — Рубенсовський хлопчик! Викапана ти в його віці. Тільки в тебе оченята були чорні, а в нього голубі…

Гарячково притиснула Асю з Матвієм до себе — звідки така сила в цих висхлих руках? — вона почала їх цілувати навперемінно.

— Соню, спокійніше, не хвилюйся, — промовляв Михайло Матвійович.

— Від радості не вмирають.

Матвій був незворушний. Спокійний, величний і гарно по-дитячому огрядний, він спостерігав усе, що тут відбувалося, і лише покректував.

— А волосся, волосся — червоне золото! — лепетала Софія Савеліївна. — Диво який хлопчик! Чого ж ти не писала? Боялася, дурненька, що засудимо, не приймемо? Погано ж ти нас знаєш! її обличчя, змарніле, висунуте наперед, було виразно жовте. Вдивившись у нього, Ася зрозуміла, що хвороба серйозна і справи погані. Серце у неї щеміло подвійно — страхом за матір і каяттям за свій обман. Мимовільний, легковажний, непростимий. «Як же я скажу їм правду? Треба було одразу, на вокзалі. Тепер, здається, пізно…»