Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Флягін ці «дворянські вільності» відмінив. Він зажадав, Щоб усі хвороби і заміни оформлялися офіційно, через лікарняний. Здавалося б, вимога законна, а от викладачів вона ображала. Вони, хто звик працювати не за страх, а за совість, справді не жаліючи ні здоров’я, ні сили, були обурені.

— Як він не розуміє, бовдур, — сказав Співак, — що на формальні вимоги йому відповідатимуть формальною роботою? А якщо чимось і була досі сильною кафедра, так це неформальною роботою.

Не раз згадувалося в кулуарах ім’я покійного Миколи Миколайовича, який керував кафедрою саме не формально. Навіть Елла і Стелла, які колись більше за інших скаржилися на довгі засідання кафедри, згадували про них із розчуленням.

— Там принаймні кожен міг говорити все, що думає і скільки завгодно, — казала Елла. — А цей як вийме годинника та пристукне — все бажання виступити відпадає.

Особливо розбурхав усіх випадок з хворобою Радія Юр’єва. Почалася вона з того, що Радій почав невтримно чхати — разів по десять-двадцять підряд, до сліз. З його франтуватістю і привабливістю (улюбленець студентокі) йому, звичайно, не хотілося чихати на заняттях. Раніше він просто подзвонив би на кафедру, попросив себе замінити, та й по всьому. За нових порядків це було виключено. Довелося Радію іти в медчастину, де йому дали довідку, в якій вказано хворобу: риніт. Цю довідку він поклав на флягінський стіл неподалік від нахиленого носа Віктора Андрійовича і зупинився, чекаючи реакції. Таке безмовне викладання паперів перед світлі очі начальства останнім часом увійшло на кафедрі в моду. Флягін продовжував писати. Радій голосно чхнув (як потім запевняв, не навмисне, а стихійно). Реакція Флягіна була несподівана: він підняв носа, узяв довідку, прочитав її і сказав зі своєю єзуїтською посмішкою:

— Риніт — це означає просто нежить. Дозволяю, але без звільнення від лекцій.

Приголомшений Радій відійшов від начальницького столу, залишивши на ньому ту нещасливу довідку. І цього дня, і наступного він читав лекції. На третій день у нього підвищилася температура, він її не міряв і на зло Флягіну читав лекції. Лице у нього було як у святого Себастіаиа, пронизаного стрілами… Товариші вмовляли його йти додому, лягти, викликати лікаря — нізащо! Радій навідріз відмовився лікуватися. Кінчилося тим, що його прямо з інституту з температурою тридцять дев’ять відвезли до лікарні. Виявилося, важка пневмонія.

Випадок цей гаряче обговорювався на кафедрі. Думка про Флягіна була одностайна («Тварюка!»). Суперечки були про поведінку Радія. Більшість стояла на тому, що він вчинив як дурень.

— Дурень, але гордий, — сказала Елла Денисова. — Я його розумію.

— Дозвольте мені, — сказав Паша Рубакін своїм похоронним голосом, — розповісти анекдот.

— Краще не треба, — попросила Стелла.

— Він короткий, німецькою мовою, але я, для стислості, одразу розповідатиму по-нашому. Іде взимку наймит, поганяє кобилу й радіє: «Ось на зло хазяїну відморожу собі руки, чого він не купує мені рукавиці?»

Посміялися, але невесело. «Гордий дурень» видужував поволі, на цей раз за всією формою, з лікарняним. Відвідували його і товариші з кафедри, і представники профорганізації. Випадок набував розголосу.

Кафедральні розмови в коридорах кипіли, демонстративно записувалися в щоденники під в’їдливою назвою «обговорення різних питань». Проходячи повз такий гамірний гурт, Флягін нахиляв голову і робив вигляд, що це його не стосується.

— Цікаво, гризе його сумління чи ні? — запитувала Елла.

— Такий сам будь-яке сумління загризе, — відповідав Співак.

Якусь приватну бесіду мав з Флягіним Петро Гаврилович, після чого повідомив товаришам:

— Усвідомив і кається.

Викликав Віктора Андрійовича і проректор. Секретарка розповідала:

— Сидів годину, пішов мов побитий.

Після цього Флягін став якийсь сумніший і мовчазливіший, рідше всміхався, але своїх звичок не змінив.

На черговому засіданні кафедри, незважаючи на сухий стукіт срібного годинника по столу («Бережіть час!»), виступив Співак з питання про людське ставлення до людей. Флягін несподівано перервав його і сказав усміхаючись:

— З усім тим, що ви сказали і збираєтесь сказати, я, безперечно, згоден.

Всі так і сторопіли.

— Вибив, бісів син, ґрунт у мене з-під ніг, — жалівся потім Співак у коридорі. — Погодився, а я схибив…

Ніна Асташова мовчала.

Професор Флягін мав звичку засиджуватися на роботі до пізнього вечора. Він поставив перед собою, як завідуючий кафедрою, завдання досконало вивчити всі курси, які на ній читалися. Попередня його робота не зовсім збігалася за профілем з тематикою кафедри, доводилося перебудовуватися, міняти орієнтацію; до цього він був готовий, коли дав згоду перейти до інституту. Деякі курси він уже подолав і розбирався в них незгірше від провідних викладачів, інші треба було ще подолати. Крім того, він вважав за свій обов’язок ознайомитися зі структурою інституту в цілому, тематикою факультетів, кафедр — без цього він не уявляв собі роботу. Робота чекала його величезна, особливо враховуючи надзвичайну в’їдливість і сумлінність, що не дозволяли Віктору Андрійовичу ні з чим знайомитися в загальних рисах. Все, що треба було вивчити, він вивчав до тонкощів. До того ж він просто не вмів читати будь-що, не конспектуючи (про нього ходили чутки, що і меню в їдальні він також конспектує). Через це всяке читання посувалося в нього повільно, втілюючись у товсті зошити, списані дрібним, але вольовим почерком. Зошити нумерувалися і прилучалися до архіву наукових записів, у якому нараховувалася вже не одна сотня «одиниць зберігання». Система була двоетапна: самі записи і «записи про записи» — де що шукати. За цими справами і засиджувався Віктор Андрійович на кафедрі пізніше за всіх. Ішов додому в ті години, коли вже і вечірників в інституті не лишалося, самі гардеробниці кидали свої рогаті володіння, і лише на якихось рундуках дрімали нічні чергові, вкрай невдоволені тим, що треба було відмикати йому двері. Трудовий героїзм Віктора Андрійовича ні в яких прошарках, на жаль, не знаходив співчуття…