Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Ну, артисти балету не тендітні. їм потрібні міцні м’язи.

— Цей був уявний, а не реальний. Можливо, не артист балету, а натирач підлоги. Я одного разу такого бачила — іде граціозно, тримаючи осторонь дві щітки, як дві квітки. Уявляєте собі?

— Уявляю.

— Знаєте, Вітю, що мене гнітить? Що я забуваю свої думки. Якби я могла їх записувати.

— Давайте я вам поставлю магнітофон коло ліжка. Прийде в голову думка, ви її туди і скажете, однаково що запишете.

— Ой, як було б добре!

— Буде зроблено. А тепер прийміть таблетку і спробуйте заснути. Добре? Тільки не плакати! Спіть спокійно.

— Добраніч, Вітю.

Віктор Андрійович вимкнув світло, вийшов на кухню. Тоня вже накрила йому на стіл. Скромна вечеря, а заразом і обід: холодні котлети, чорний хліб, огірки. Віктор Андрійович у своїх звичках був невибагливий. Поки він їв, Тоня звітувала йому про проведений день:

— Після школи прийшла, відпустила Наталію Іванівну, завтра вона не прийде. Нагодувала бабусю, хотіла її перекласти, вона сказала: чекатиме тебе. Готувала уроки. Геометрія дуже важка, не зрозуміла.

— Ще раз прочитай.

— Тричі читала, не допомагає.

— Що робити, розберемося разом. У неділю.

— А в п’ятницю контрольна!

— Добре. Завтра постараюся прийти раніше. А ти все-таки почитай іще раз. Може, зрозумієш сама. Ще що?

— Дзвонила тьотя Лена. Пропонувала прийти допомогти. Я сказала — не треба.

— Молодець. Ще що?

— Ніби нічого.

— Ну йди спати. Будильник принеси мені. Постав на пів на сьому. Щоденник залиш, продивлюся.

Тоня принесла будильник, щоденник.

— Добраніч, тату.

— Добраніч, Антошо.

Поки Тоня готувалася до сну, Віктор Андрійович помив посуд, перетер, розставив на полицях і сів за стіл працювати. Найперше проглянув Тонин щоденник, поставив на полях ледь помітні галочки, зрозумілі лише для них двох. Потім взявся за англійську: йому треба було виписати й вивчити чергові сорок слів.

Так він вивчав мови. Спочатку вчив слова по сорок штук щоденно. Не за алфавітним порядком, а смисловим: починаючи з простих і переходячи до складних. Коли їх набиралося двадцять тисяч, брав книжку й одразу починав читати. Таким способом він уже подолав французьку і тепер добивав англійську. Вимова його не цікавила: важливо було вміти читати. Кожне слово він вимовляв по буквах, як воно пишеться (наприклад, that у нього читалося «тхат», write — «вріте»). Виписавши порцію слів, він занурився у вивчення. Читав, заплющував очі, намагався відтворити, ворушачи губами; знову читав, знову заплющував очі і так далі. Тінь від його голови на стіні розгойдувалася, як великий чубатий птах.

Години за дві сорок слів були засвоєні. Віктор Андрійович ще раз прочитав їх напам’ять підряд і врозбивку, вдоволено зітхнув і взявся стелити собі постіль. Спав він тут-таки, на кухні, на дерев’яному диванчику, вкритому байковою ковдрою (запевняв, що любить, коли твердо). Вимкнув світло, ліг, вигнав із себе зайві думки. В сусідній кімнаті щось забурмотіла Тоня. Віктор Андрійович усміхнувся і став засинати, чуючи над вухом падаючі дзвінкі краплі будильника.

«Щоб виходив собачка».

Не так давно, відвідуючи Варвару Владиславівну (вона хворіє), я познайомився з її давнім другом, відомим режисером В. В. сивий, стрімкий, яскравий. Перше, що він сказав, зайшовши до кімнати, було:

— Товариші, годину тому я кинув палити. Що мені робити?

— Не палити, — дурнувато відповів я.

— Хіба що так, — сказав він і приклався до руки Варвари Владиславівни.

Вона по-старомодному поцілувала його в лоб.

— Хворіти, хворіти не треба б, — дорікнув він.

— Що вдієш, роки!

Якась мила звичайність була в цій розмові. Тисячі людей уже обмінювалися такими самісінькими репліками і тисячі ще будуть обмінюватися.

Чим старшим я стаю, тим більше мене зворушують банальності. Бажання бути не таким, як усі, — знак юності. На старості ми б хотіли бути як усі, та вже не можемо.

За чаєм В. багато розповідав про своє життя, про минуле (життя було більш ніж строкате), про театр, про акторів. Час від часу виймав з кишені срібного портсигара, переконувався, що він порожній, і клав назад у кишеню. Фізичною насолодою було слухати його мову — плавну, звучну, зі старомосковською (нині рідкісною) вимовою. Він, наприклад, говорив «тьвердо», «сьмерть…».

Одна його оповідь, про собачку, мене вразила. Спробую передати її якомога точніше.

— Колись, — розповідав В., — коли жив на Півночі, я працював у суто провінційному театрику з дуже посередніми акторами. Ставили ми досить посередню п’єсу. Один з акторів, старий, завжди приходив на репетиції зі своїм собачкою. По закінченні репетиції він щоразу вів собачку до буфету, де пригощав чим-небудь смачним. Протягом усієї репетиції собачка спокійно сидів під стільцем у господаря й чекав. Як тільки репетиція закінчувалася, він негайно вилазив з-під стільця і виходив на сцену. Як він здогадувався, що репетиція закінчилася? Очевидно, по тому, що люди переставали говорити штучними, акторськими голосами й переходили на звичайну людську мову. Сталося так, що в наше містечко потрапив (не за своїм бажанням) один по-справжньому талановитий актор (назвемо його А.). Він був прийнятий до театру і одержав роль у тій п’єсі, де я був режисером. Почалась репетиція. І що ж? Як тільки заговорив А., на сцену негайно вийшов собачка. От, — закінчив свою розповідь В., — треба завжди так працювати, щоб виходив собачка.