Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

…Ось і сьогодні він засидівся допізна (сам не помітив, як минув час), взяв у порожньому гардеробі свій поношений напівплащ, розбудив чергову і вийшов на вулицю. Вітер шмагав великими краплями дощу і котив по тротуарах опале листя. В старовинному будинку лікарні де-не-де горіли вогні. Віктор Андрійович швидко крокував на своїх худорлявих ногах, нагадуючи журавля, який несподівано набув не притаманної йому спритності: він квапився додому. Добре, що продукти встиг купити зранку, бо магазини вже зачинені.

Трамвай, повискуючи на поворотах, підвіз його до будинку. Під’їзд, сходи, темрява, тривога. Він відімкнув оббиті дерматином двері і ввійшов до своєї більш ніж скромної двокімнатної квартири.

Дружина його рік тому померла, і Віктор Андрійович, приховуючи тугу, мужньо ніс тягар сімейного життя. Сім’я його складалася з хворої, паралізованої тещі й дочки Тоні, чотирнадцяти років. Дівчинка зустріла його в передпокої і несміливо, мовчки зраділа. Негарна, худенька, короткозора, вона була дуже подібна до батька і разом з ним до якогось птаха. Навіть волосся такими самими пір’їнами стовбурчилося на її невеличкій, з боків стисненій голівці.

— Ну як справи, Антошо? — запитав Віктор Андрійович.

— Справи нічого.

— Щоденник заповнила?

— Звичайно.

— Молодець. Увечері подивлюсь.

— А вже вечір. Добре, що прийшов, — дуже по-дитячому сказала Тоня. — Я вже почала хвилюватися.

— Даремно. Нічого зі мною не станеться.

Вона незграбно обхопила його вугластою тонкою рукою за шию і на мить притислася до його плеча. Він ледь обійняв її, і вони постояли так, трохи хитаючись, але зразу відсунулись одне від одного. Пестощі були побіжними, стриманими.

— Як бабуся? — запитав він.

— Як завжди. По-моєму, не гірше.

— Наталія Іванівна приходила?

Наталія Іванівна була жінка, що допомагала Флягіним по господарству, але сугубо факультативно.

— Приходила, тільки швидко пішла. У неї хтось з онуків хворий.

— Стомилася ти?

— Нічого. Добре, що повернувся. Бабуся тебе дуже чекає.

Віктор Андрійович зняв напівплащ і берет, струсив з них дощові краплі, пригладив долонями чуб і ввійшов до тещиної кімнати.

— Вітю, це ви? Ох, як пізно! Чекала вас, чекала…

— Затримався в інституті, — м’яко відповів Віктор Андрійович. — Дуже багато роботи, раніше не міг.

— Не знала, як і діждатися. Ви завжди так добре мене перекладаєте… В Тонюшки немає сили, а Наталія Іванівна така незграбна. Будь ласка, перекладіть мене знову, як минулого разу. Подушку під лікоть, пам’ятаєте?

— Зараз, тільки руки помию, — сказав Віктор Андрійович і вийшов.

— Боже мій, як я його мучу! — пробурмотіла жінка й заплакала.

— Ну от, Ганно Павлівно, знову дощик пішов! А я тільки-но з дощу, зрадів, що сухо.

— Не буду, не буду.

Вона вже всміхалася, простягаючи до нього хрест-навхрест скуті хворобою руки:

— Як минулого разу, пам’ятаєте?

— Все пам’ятаю.

…Тихе вовтуження, стогони, полегшене зітхання. Шелест простирадл, поляскування по подушках, що збиваються. Він тримав її, легку, великооку, однією рукою за спину, другою звично, вправно поправляючи постіль. Опустив хвору на подушки (одну під лікоть), прикрив ковдрою. Вона лежала щаслива, дивлячись кудись перед собою поверх його голови.

— Ну раювання! Ніби заново народилася! Знаєте, Вітю, ваше нове снотворне просто чарівне. Уявіть собі, спала! Бачила вві сні покійну Машу. Вона мені каже: «Не кривдь його». Я вас намагаюся не кривдити, та мимоволі доводиться.

— Ну-ну, яка ж це кривда?

— Ну тягар. Краще не буду говорити, бо знову заплачу. А вдень я одним оком трохи читала. Якщо поставити книгу не прямо, а навкоси, мені вдається читати. Захотілося перечитати «Злочин і кара». Тонюшка мені встановила дуже вдало. Останній раз я його читала ще здорова, а цього разу була вражена: яка жорстока книга! Достоєвський взагалі любив описувати страждання, але вимучені, самими людьми собі заподіяні, розумієте?

— Розумію. Багато там зайвого, та загалом захоплює.

— Захоплює і навіть відтягує. Мене, наприклад, відтягло від самої себе. Вітю, а чому Достоєвський — такий знавець страждання! — жодного разу не ввійшов у психологію паралізованої людини? Епілептики в нього є, сухотні є, а паралітиків немає.

— А Ліза Хохлакова в «Братах Карамазових»?

— Що ви! У неї не параліч, а кокетування.

— Можливо.

— Саме так. Але читати багато я не можу, втомлюється око, і я мимоволі змушена думати. За вашою порадою намагаюся думати не про себе, а про інших людей. Придумую їхні долі… Сьогодні, уявіть собі, віддала заміж нашу Тонечку. Чоловік у неї такий тендітний, граціозний юнак, можливо, навіть артист балету.