Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Не розуміючи, я взялася за читання. Оповідання й справді кумедне, смішне. Йдеться про злодійкуватого кота, який тероризував дачників. Написано славно, свіжо, я кілька разів засміялася вголос. Оповідання не довге, я швидко прочитала його й запитала:

— Ну то й що, Пашо?

— Зараз перейду до справи. Ось моя ілюстрація до цього оповідання.

Він витяг, цього разу з іншої кишені, перфокартку і подав мені. На ній була зображена широка, розширена донизу котяча морда, в якій я зразу впізнала професора Яковкіна. Під нею слов’янською в’яззю було написано: «Кіт-злодюга».

— Ваша робота? — запитала я.

— Моя, — скромно опустивши очі, відповів Паша.

— Досить схоже. А що це означає?

— Кіт-злодюга.

— В якому розумінні?

— В найпрямішому.

Зрозуміти його було неможливо.

— Ну ось що, Пашо, киньте ваше ходіння по муках. Або кажіть прямо, в чім справа, або закінчимо розмову, мені набридло.

Паша злякався і відверто розповів історію досить-таки непривабливу. Суть зводилася ось до чого.

На кафедрі Яковкіна працює асистентом його, Пашин, приятель Володя Карпухін. Хлопець сумирний, працелюбний. Ось уже кілька років працює над кандидатською дисертацією під номінальним керівництвом професора Яковкіна («Про справжнє керівництво не може бути мови, бо Яковкін — науковий стілець»). Деякі розділи роботи Карпухіна опубліковані у співавторстві з науковим керівником, причому прізвище Яковкіна, останнє за алфавітом, скрізь стоїть першим.

Досі це не виходило за межі звичайних норм: багато хто з начальників вступають у співавторство зі всіма своїми підлеглими («Сучасне право першої ночі», — сказав Паша). Але ось недавно Яковкін подав докторську дисертацію, основний зміст якої склали роботи Карпухіна, а самому Яковкіну належала лише «зв’язуюча балаканина».

— Як посуд пакують, знаєте? Тарілки — стружка, тарілки — стружка… Так от у дисертації всі тарілки Володині, а вся стружка Яковкіна.

Я, звичайно, обурилась:

— А що ж ваш Володя не протестує?

— Мій Володя дуже скромний хлопець. Можливо, він і протестував би, але на всіх його роботах як співавтор приписаний Яковкін. Тепер доводь, що ти не верблюд…

— Навіщо ж він Яковкіна приписував?

— У них на кафедрі так заведено. І без цього його б не надрукували. В журналах становище складне, паперу немає, обсяг скорочують. Без Яковкіна він у кращому випадку чекав би публікації два роки. А в кота-злодюги могутні зв’язки. Під його прапором все проскакує як по маслу. У Володьки вже чотири публікації, і всі у співавторстві з Яковкіним.

— Чому ж він на кафедрі не оголосить відкрито, в чім справа?

— Розумієте, хлопець скромний, сором’язливий. Совісті в нього навалом. «Сам же я, — каже, — його в співавтори ставив і сам же тепер відхрещуся — незручно». Та й інші його не підтримають — бояться злодюги.

— Що ж ви від мене хочете? — розсердилася я, — Ваш Володя, як унтер-офіцерська вдова, сам себе відшмагав, а я повинна в це діло лізти?

— Угу. Більше нема кому.

— Та я їхньої специфіки не розумію.

— Нічого, зрозумієте. Там специфіка тільки в стружці, і то кіт наплакав, а тарілки — сама математика.

Скільки я не опиралася, втяг-таки мене Паша в цю кляузну справу. Приніс мені статті Володі Карпухіна і докторську дисертацію Яковкіна. Як кажуть, один до одного. Вся смислова частина збігалася до буковки; самому Яковкіну належала тільки стружка — пухла, підворушена, сповнена демагогічних закликів, посилань на рішення і постанови. На це в мене пішло кілька днів. Знову до мене прийшов Паша:

— Ну як — злодюга?

— Злодюга, — погодилась я. — Безперечно.

— Що будемо робити?

— Щось придумаємо. Пришліть до мене свого сором’язливого Володю Карпухіна. Подумаєш, красна дівиця!

Прийшов Володя. Довго витирав ноги, вибачався. Не красна дівиця, але щось подібне: тоненький, чорненький, окатий, з вузькими плечима в просторому светрі, який звисав до колін. Він явно мене побоювався: я була для нього науковий авторитет, класик… Смішно! Я намагалася його підбурити на боротьбу, але марно.

— Ви розумієте, Ніно Гнатівно, я ж йому ці роботи своїми руками однаково що подарував… Це нечесно буде — подарував і відібрав. Краще я напишу іншу дисертацію.

«Дурень», — хотіла я сказати, але стрималася.

— Зрозумійте, ця справа стосується не вас одного. Ви підтримуєте науковий паразитизм. Такі, як Яковкін, харчуються чужою кров’ю. Підгодовувати їх — означає робити удар по нашій спільній справі.