Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Наші кафедральні бурі майже не виходили назовні: кипіння відбувалося в межах одного шару. Я не раз думала про шарувату будову суспільства: окремі шари живуть, майже не змішуючись. Активне спілкування відбувається всередині шару, зіткнення з іншими епізодичні. От і наша кафедра живе досить ізольовано й мало спілкується з іншими. В інституті до нас ставлення складне. Нас, загалом, поважають і навіть побоюються, але на спеціальних технічних кафедрах заведено вважати, що ми з нашими математичними тонкощами далекі від життя. Якщо під життям розуміти наївну техніку з її, як кажуть, «шурупчиками», то, мабуть, вони мають рацію. Та якщо розуміти техніку майбутнього, техніку в польоті — очевидно, не праві. Вплив Емема (точніше, його записок) на мені позначився поки що лише в тому, що я частіше, ніж раніше, кажу «очевидно».

Отже, інші кафедри поглядають на нас з шанобливим зневажанням. А втім, почасти і з заздрістю. За останні роки їх охопила якась гарячкова любов до математики. Любов, я б сказала, аж ніяк не взаємна. Зараз будь-яку наукову роботу (тим більше дисертацію) заведено оповивати в математичну одежу. Це гарний тон, латина нашого часу. Чим складніший застосований апарат, тим краще. Вони обвішують свої роботи кратними інтегралами, кванторами і матрицями, як свого часу купчихи обвішувалися коштовностями. У нас, професіоналів, навпаки: чим простішим апаратом пощастило обійтися, тим краще.

З цього аж ніяк не випливає, що вони неуки і в своїй справі нічого не розуміють. Навпаки, чисто технічний бік у них, як правило, на висоті. Це ділові, реальні знання, які нічого, крім поваги, не викликають. Та коли вони пускаються в математику, то це виходить так, якби, скажімо, Семен Петрович Співак у своїх вельветових штанях почав танцювати партію принца Зігфріда в балеті «Лебедине озеро».

Одна з суміжних і за назвою близьких нам кафедр особливо хвацько пішла за останні роки в математичні танці. Очолює її професор Яковкін — товстий, широкий, поважний чоловік із скрадливою посмішкою на округлому, донизу заплилому обличчі. Звання професора він одержав колись давно, без захисту докторської дисертації, а за сукупністю уявних заслуг і дійсних знайомств. В інституті у нас іде кампанія за суцільну докторизацію кафедр (саме в якості доктора віддали перевагу Флягіну перед нашим Кравцовим). Нещодавно пройшла чутка, що всім завідуючим кафедрами (крім мовних, військової і фізкультурної) буде запропоновано або терміново захистити докторські, або розпрощатися з інститутом. Принцип «доктор-вчений» сам по собі досить безглуздий. Наприклад, наш завлаб Петро Гаврилович, чудовий знавець техніки, дуже цінний спеціаліст, і думати не хоче про те, щоб захищати докторську: «Що ви, братці, який я доктор? З мого вигляду ніхто не вірить, що в мене вища освіта». А деякі наукові нікчеми, не варті його нігтя, давно доктори.

Серед інших завідуючих кафедрами, які не мають докторського ступеня, занепокоївся, забив хвостом і професор Яковкін. Нещодавно пройшла чутка, що він зібрався захищати докторську. Повне його неуцтво у всіх без винятку питаннях було загальновідоме, тому чутку зустріли з сумнівом, але вона виявилася вірною. Дива!

Я цим ділом не дуже-то цікавилася з причин тієї самої шаруватості суспільства. Чи мало де, хто і що захищає. Та до мене прийшов Паша Рубакін. Він взагалі відвідує мій дім, але ходить не до мене — до Сайкіна (що їх зв’язує — неясно). Цього разу він прийшов до мене і, як завжди, почав розмову здалеку, туманними напливами. В поєднанні з його потойбічним голосом ця система далеких підходів до теми завжди мене дратує.

— Ніно Гнатівно, мені треба з вами порадитися з одного дуже важливого, не лише для мене, питання, яке має навіть громадське звучання. Ви не проти?

— Чому я повинна бути проти? Давайте радьтеся.

— Справа ось у чому. Ніно Гнатівно, ви любите Паустовського?

— Дивлячись що. Деякі речі люблю.

— Чи згодні ви, що це один з наших великих письменників-гумористів?

— Ну не знаю. Я його як гумориста не розглядаю.

— І даремно. Читали ви, приміром, його оповідання «Кіт-злодюга»?

— Не пам’ятаю. Здається, ні.

— Обов’язково прочитайте. Щоб зрозуміти суть моєї справи, вам неодмінно треба познайомитися з цим оповіданням.

— А без цього не можна? Розкажіть своїми словами.

— Не можна. Потрібен оригінал.

— Киньте, — сказала я, втрачаючи терпець. — Де я зараз візьму Паустовського?

— Я вам його приніс, — радісно відповів Паша і витяг з кишені пошарпаний томик. — Ось дивіться, читайте: «Кіт-злодюга».