Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Знову я відчувала, що кажу надто до ладу, гладенько і, загалом, непереконливо. Таке відчуття постійно заважає мені говорити з молодими. Думка про спільну справу була Володі Карпухіну явно чужа: в даній ситуації він бачив тільки себе і Яковкіна…

— Ні, — сказав він, — я проти нього виступати не буду. Нехай захищається.

Мабуть, він так розумів благородство. Я розлютилася.

— Так якого ж дідька ви мені розповідали всю оцю нісенітницю? Цілий тиждень я вгатила на вашу з Яковкіним продукцію! Що я вам, науковий асенізатор? Гадаєте, мені це цікаво? Дідька лисого!

Одне слово, розходилася. Навіть Сайкін вийшов з кухні поглянути, в чім справа.

— Залиш нас, — сказала я йому голосом вдовствуючої королеви.

Він стенув плечима і вийшов.

— Пробачте мені, — пробурмотів Володя.

— Бог пробачить, — відповіла я, налякавши його ще більше.

Взагалі, паскудний у мене характер! «Не проходь мимо, бий у морду!» — називає його Маркін. Залишити б усе, як є, не втручатися. Ні, я не могла. Замість цього природного мирного кроку я провела ще кілька войовничих днів. Ще раз вивчила спільні праці Яковкіна — Карпухіна (в зворотно-алфавітному порядку) і навіть знайшла в них кілька дрібних помилок. Дістала в бібліотеці праці самого Яковкіна (без співавторів). Вони виявилися нечисленні і складалися головним чином із закликів до діяльності («Тоді вже піде музика не та, в нас затанцюють ліс і гори!»). Був у нього ще альбом конструкцій — праця солідна, але ні з якого боку не наукова. Зате в співавторстві виявилося в нього праць до дідька. Жоден співробітник кафедри не міг що-небудь опублікувати, не поставивши на титульній сторінці першим професора Яковкіна. Наукова цінність цих робіт, як я розумію, була невисока. Де-не-де зустрічалися явні помилки, та головне було не в них. В роботах Яковкіна со авторами вражала наукова пустопорожність, що сповнювала їх. Після кожного абзацу хотілося спитати: ну то й що? Зустрічалася велика кількість математичних фіоритур, які ніякого стосунку до справи не мали, а швидше грали роль бойової розкраски дикуна. Деякі з них були буквально списані з відомих посібників і монографій, навіть зі всіма друкарськими помилками. Решта, очевидно, також були звідкись списані, тільки я не знала звідки. Автор, судячи з його власної наукової стилістики, навряд чи зумів би навіть правильно розкрити дужки. Рішуче на цьому фоні Володя Карпухін вирізнявся зіркою першої величини.

Одне слово, усе це стало для мене якимсь насланням. Якось я навіть бачила уві сні Яковкіна в парчевих трусиках (верх непристойності). Ворушила це сміття й питала себе: «Ну на що я вбиваю свій час?» — та припинити вже не могла. Мною заволодів якийсь гидкий азарт. Інколи я почуваюся чимось спорідненим моєму ворогу Флягіну — він також, якщо брався за якусь проблему, впинався в неї бульдожою хваткою і вже не міг розтиснути щелепи. Різниця в тому, що він із стиснутими щелепами живе все життя, а я лише час від часу. До кінця двох-трьох тижнів я вже була повним знавцем усієї проблематики та праць кафедри Яковкіна і повністю озброєна для виступу на раді.

За моєю малоосмисленою діяльністю насмішкувато спостерігав Льова Маркін.

— Ну навіщо ви копаєтесь у всій цій гидоті? їй-богу, перлинного зерна ви там не знайдете. Заради чого ви витрачаєте час?

— Заради справедливості.

— Ох, як пишномовно. Жінка Дон Кіхот, верхи на Россінанті б’ється з вітряками… їй-богу, це не робить вас привабливішою.

Щось нове. Такого я від Льови Маркіна ще не чула. Він набуває самостійності. Ну що ж, давно вже час. І все-таки сумно…

Та мова про Яковкіна. Настав нарешті день захисту його дисертації. Я не член інститутської великої ради, де захищаються докторські, і не маю відношення до кафедри Яковкіна. Моя поява на раді була зустрінута з подивом: робити їй нічого, чи що? (Певна річ, мовчки). Флягін був тут і спрямував на мене погляд василіска. «Ой, даремно я в це діло влізла!» Та відступати було пізно.

Вся кафедра Яковкіна прийшла боліти за свого главу і серед них Карпухін — тоненький, сумний, як побита морозом квітка. Я йому кивнула, він подивився на мене з острахом. З осторогою дивився на мене й сам дисертант, що сидів у передньому ряді, нервово озираючись. Професор Яковкін ззаду був ще більше подібний до кота, ніж анфас. Щоки стирчали з-за вух, а вуса стирчали з-за щік.

На численних плакатах, пришпилених до щитів, красувалися формули Володі Карпухіна і графіки, які їх ілюстрували. Збоку це мало вигляд солідний: он яку махину людина підняла!