Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Під зливою мільйонів, звалених на нараду другим опонентом, досвідчені люди лише підсміювалися; недосвідчені були вражені. Баланс почав схилятися на користь Яковкіна.

Несподівано повівся третій опонент — людина суха, вузька, різка, такий собі сивий ніж.

— Мій відзив на дисертацію представлений на вчену раду. Відзив загалом позитивний. Щоб змінити його на негативний, у мене немає даних. Можна, я не виступатиму?

Вчений секретар сказав, що ні, виступати треба обов’язково. Третій опонент запитав, чи бувають випадки, коли хто-небудь з опонентів не виступає. Вчений секретар сказав, що так, бувають, у випадку хвороби опонента.

— Тоді запишіть у протокол, що я захворів. Мене нудить, — сказав третій опонент і вийшов із залу.

Рада вирувала, як група болільників перед екраном телевізора. Хто схвалював, хто обурювався. Дехто вже посхоплювався з місця. Голова (мені було щиро його жаль) якось навів лад, завзято стукаючи олівцем по карафі і вигукуючи: «Товариші!» — а потім запитав ученого секретаря:

— Як заведено робити у випадку раптової хвороби опонента?

— Його відзив зачитує вчений секретар.

— Так і зробимо.

Члени ради, яким уже набридло, погано слухали відзив третього опонента. Не такий хвалебний, як перші два, він все-таки був позитивний і містив серйозні зауваження, якії також зустрічалися вибухами сміху…

Коли перейшли до виступів, зал уже вгомонився. Першим узяв слово Флягін:

— Я не ставлю під сумнів наукову цінність дисертації. Я з нею ознайомився. Серйозне дослідження. Докторська чи кандидатська — важко сказати. Недарма кажуть, що докторська — це дисертація, яку захищає кандидат. Якби з цією дисертацією виступив, скажімо, Карпухін, вона була б повноцінною кандидатською. Зараз ідеться не про цінність роботи. Поставлене під сумнів авторство. Справа навіть не в тому, що дисертант використав чужі матеріали, а в тому, що він їх не зрозумів. У цьому мене переконали його відповіді на питання Ніни Гнатівни. Я голосуватиму «проти» і закликаю членів ради наслідувати мій приклад.

Ще чого не вистачало — бути підтриманою Флягіним! Цей бузувір, цей кощій безсмертний вибивав ґрунт з-під моєї коханої ненависті! «Ні, дзуськи, не вийде!» — думала я.

Подальших виступів я не слухала. Одні були «за», інші «проти». Мені вже набридло. Даремно я встряла в цю справу, дідько забрав би Пашу з його приятелями!

В заключному слові Яковкін з обвислими вусами дякував опонентам і рецензентам, обіцяв врахувати їхні зауваження в подальшій роботі…

— Що стосується питання про авторство, яке тут мусувалося, і, по-моєму, даремно, то це питання взагалі тонке. Працюючи в колективі, люди проймаються ідеями один одного, починають жити як один організм. Успіх одного е водночас успіхом колективу. Взаємній заздрості тут не місце. Я, наприклад, щасливий, що на моїй кафедрі працюють такі талановиті молоді спеціалісти, як Карпухін та інші. Коли настане їхній час захищати дисертації, я перший подам їм руку допомоги… — Тут він відкрито подивився на мене. Його кошача морда хитро ошкірилася, вуса настовбурчилися. — Товариші, я зазнав різкої критики з боку Ніни Гнатівни Асташової. Але критика повинна супроводжуватися і самокритикою. Чи дозволено мені буде запитати Ніну Гнатівну: які були її наукові взаємостосунки з покійним професором Завалішиним? Чи може вона по совісті сказати, що її кандидатська дисертація зроблена самостійно?

Я навіть розгубилася. Ну й нахаба!

Підняв руку Флягін:

— Дозвольте мені як завідуючому кафедрою відповісти на це питання. Поставивши його, дисертант явно переплутав поняття. Одна справа користуватися ідеями свого наукового керівника і зовсім інша — своїх підлеглих. Інший моральний аспект. Що стосується дисертації Ніни Гнатівни, то я її добре знаю, як і роботи покійного Миколи Миколайовича Завалішина, і можу стверджувати, що дисертація виконана самостійно. Це видно з її наукового стилю, відмінного від завалішинського. Більше того, — тут він повернув у мій бік тьмяне окулярне лице, — Ніна Гнатівна більш схильна дарувати свої роботи, ніж привласнювати чужі…

От змій! Невже здогадався? В мене просто горло перехопило. Та я опанувала себе і сказала:

— Я не потребую захисту від кого б то не було, навіть аавідуючого кафедрою. На ваше питання, — звернулася я до Яковкіна, — відповім, що, звичайно, багато ідей мого наукового керівника я використала в своїх роботах. Та я завжди на нього посилалася і в будь-якому випадку розуміла все без винятку, мною написане.