Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Так от, якби враз, якимось дивом почули всі висловлювання позаочі одних людей про інших, більше того — всі погані думки, ми захлинулися б у морі недоброзичливості. Кожен з нас по-своєму в цьому винний.

Я, старий, намагаюся не засуджувати людей. Але і я винен: я гостро не люблю Кравцова. Буваю до нього несправедливий (внутрішньо завжди, а інколи й зовні). Намагаюся розібратися в причинах цієї гострої антипатії. Егоїст? Звичайно, але не він один. Кар’єрист? Багато кар’єристів (я вже ні). Любить поговорити? Багато хто любить. Я сам на старості став до огиди балакучий. Мене дратує не сама по собі його балакучість, а обкатаність його мови. Тут я, мабуть, несправедливий. Є люди (з тих, що пізно навчилися правильно говорити), для яких штампована мова — свого роду досягнення. Така людина насолоджується своїм умінням нанизувати одну на одну гладенькі фрази, щоб виходило так, як у газеті. Щось подібне відчував я, коли, потрапивши за кордон, вів розмови мало знайомими мені мовами. Сам факт гладенької, правильної мови — вже досягнення.

Неприховане бажання Кравцова стати завідуючим кафедрою ставити йому на карб я не можу. Він чоловік молодий, йому цікаво завідувати кафедрою. Здібності в нього є, як науковий працівник, він заслуговує на повагу.

Отже, якщо вдуматися і розібратися як слід, головною причиною моєї ворожості до Кравцова є те, що в нього фігура не звужується, а розширюється до пояса. Нівроку, причина… Ганьба!

Восени до Люди приїхала в гості мати Євдокія Луківна. Познайомилася з онуком і, звичайно, одразу ж його полюбила. Розмістилися, як кажуть, хоч не пишно, та затишно. Бабусі віддали Людине ліжко, а Люда ставила собі на ніч кульгаву розкладачку із запасів списаних меблів, які зберігалися в коморах Клавди Петрівни. Коли закінчувалися приготування до сну, в кімнаті не лишалося місця навіть для капців. Сяк-так пробиралися на свої місця, набиваючи об меблі на стегнах синці.

Бабуся, крім того, що няньчилася з Матвієм, ще взяла на себе все господарство. Була вона з тих тихих умілих російських жінок, які все роблять швидко, непомітно й добре. Така, може, й не зупинить коня на ходу і в палаючу хату побоїться ввійти (хіба що коли там онучок), але простою своєю тишею і скромністю допоможе жити. Люда з Асею, звільнені від турбот, гаряче кинулися в навчання. Люда ліквідувала хвости, склала курсову, що висіла над нею ще з минулого року. Ася під керівництвом Асташової написала наукову роботу з галузі самонастроювальних систем. Працювала з захопленням, навіть ночами при світлі настільної лампи. Зробила доповідь на засіданні студентського наукового товариства; доповідь висунули на конкурс, і вона одержала першу премію. Ася, була безмежно щаслива, особливо пишалася схваленням свого наукового керівника. Ніну Гнатівну вона завжди поважала, а тепер, попрацювавши з нею поруч, почала поважати ще більше.

— Ой, Людо, яка ж вона розумна — просто жах! їй ще тільки почнеш розповідати, раз-два, а вона вже зрозуміла.

— їм за це гроші платять, — заперечувала Люда, яка Асташову взагалі не любила.

Гроші платять усім викладачам, а вона така одна.

— Ну скажеш! А Семен Петрович? Набагато кращий.

Люда була з шанувальниць Семена Петровича Співака.

Взагалі на факультеті дівчата в питанні чоловічої привабливості ділилися на «семенисток» і «радисток». Люда була з перших.

— Семен Петрович, звичайно, сила, — погоджувалася Ася, — але від нього більше шуму, а Ніна Гнатівна тиха.

— Тиха вода греблі рве.

— Нехай рве. В тихій людині повинно щось вирувати.

Написавши роботу, Ася й далі ходила до Асташової за порадою, підтримкою. Студент, який почав займатися наукою, схожий на кошеня, котре ще не навчилося пити молоко. Його треба тицьнути мордою в блюдечко, і тоді воно почне хлебтати. Ось це наукове блюдечко, як ніхто, вміла підставити Ніна Гнатівна.

На кафедрі тепер розмовляти не можна було. Ася з Ніною Гнатівною зустрічалися в коридорі, інколи в читалці, а бува, і в буфеті. Коли сиділи одна навпроти одної біля буфетного столика, Ася намагалася їсти поменше, щоб не шокувати наукового керівника своїм апетитом. Та й Ніна Гнатівна їла зовсім мало. З душевним болем Ася помічала, що Ніна Гнатівна схудла, має поганий вигляд, але запитати: «Що з вами?» — не наважувалася. Надто велика була дистанція, жорстока дистанція між викладачем і студентом, подолати яку важко і тій, і іншій.