Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Незабаром Євдокія Луківна зібрала речі, зробила необхідні закупки, попрощалася з Матвієм і поїхала. На вокзалі вона стояла уже відчужена — богомолка в чорній хустині. Життя без неї стало важчим, але в чомусь і вільнішим. Інколи Ася казала Люді:

— Є конструктивна пропозиція: не прати сьогодні пелюшок. Залишити на завтра.

Люда радо погоджувалася.

Клавда Петрівна знову почала вчащати до них у гості. Знову почалися вільні розмови:

— Слухайте, дівчата, мою життєву мораль. Любов — це блешня. Схопила — і все, вже на гачку, а там на кукані. В мене від цієї любові нетравлення вітамінів…

Хоч і важко, а дотягли-таки семестр. І раптом у січні (вже почалася сесія) Асі прийшла телеграма: «Мама померла, приїжджай». її ніби оглушило. Ніщо не віщувало кінця, навпаки, останні листи були веселі…

Запухла, отупіла від сліз, кинувши всі справи (яка там сесія), Ася рвонулася, поїхала першим поїздом, який трапився. На похорон встигла…

Після похорону стало ясно: батька не можна залишати самого. У нього з рук випадали речі, він губив гроші, міг вийти на вулицю роздягненим… Одного разу почав палити папери, спалив свій паспорт, університетський диплом… Ася не сумнівалася: її місце тут, поруч з батьком. Навчання? Можна перейти на заочне. Адже з самого початку планувала заочне, тепер сама доля вирішила за неї. Ось тільки Матвій… За Матвієм нила душа…

Прожила два тижні, поїхала до Москви оформляти перехід на заочне. Поки її не було, за Михайлом Матвійовичем взялася наглядати сусідка.

— Ти тільки швидше повертайся, — одна нога тут, друга там. Гірше за малу дитину твій старенький. Дуже переживає.

В інституті були зимові канікули. Більшість студентів роз’їхалися — хто на лижах, хто до батьків. Люда, звичайно, була на місці. Зраділа Асі без пам’яті, засмутилася до сліз, дізнавшися про її рішення.

Матвій без Асі навчився ходити. Бігав тепер по всьому гуртожитку, мандрував навіть по сходах з поверху на поверх: підкладе під себе ногу калачиком, а другою відштовхується від сходів. Одержавши свободу пересування, він увійшов в азарт і зовсім відбився від рук. Перестав проситися, впав у нігілізм. Ходив увесь у синцях і гулях, так і чекай, що в’язи собі скрутить. Одного разу, розповідала Люда, вибрався у двір і їв там сніг; спасибі, Клавда Петрівна впіймала його й відлупцювала. Сусідки по гуртожитку жалілися: Матвій залазить до них і їсть папери (одній дівчині розшматував зубами конспект з гідравлики). Громадськість в особі однієї аспірантки вимагала, щоб дитину віддали в ясла. Ця аспірантка була літня, років тридцяти, в окулярах, справжня кобра. Люда боялася її як вогню.

— В цілодобові! — казала вона, побачивши Люду з Матвієм. Почувши це слово, Матвій заходився ревіти.

Сама Люда в сесію знову схопила дві двійки — цілком могли зняти із стипендії… Одне слово, було про що подумати.

В деканаті до Асі поставилися співчутливо, оформили їй, як відмінниці, академічну відпустку на рік з правом захищати диплом разом з усіма. Дозволили скласти поза строком зимову сесію. Вона склала її одразу, без підготовки. Викладачі її й не питали — ставили п’ятірки. Асі було і приємно, й соромно.

Останній екзамен складала вона Ніні Гнатівні. Та питала по-справжньому. Все-таки п’ятірка, хоча й заплуталася в одному місці. Потім Ніна Гнатівна почала розпитувати Асю про її справи (дещо вона вже чула). Розпитувала не формально, а щиро — одразу видно. Асю понесло, і вона їй усе розповіла: і про смерть матері, і про батька, і про Люду, і про Матвія — як він по поверхах повзає і конспекти гризе.

— Знаєте що? — сказала Ніна Гнатівна. — Заберіть його з собою, ціліший буде.

— Да? — зраділа Ася. — Я й сама так думала, та не була впевнена…

— Видно, що ви його дуже любите.

— Страшенно! Ви собі навіть уявити не можете. Як свого. Більше, ніж свого…

— Чому ж? Дуже навіть можу собі уявити.

Поговорили про диплом. Ніна Гнатівна взялася бути керівником, назвала тему, дала літературу. Сказала:

— Власне, ви могли б захищати ту свою роботу, за яку одержали премію, та від вас я хочу більшого. — Накидала план, усміхнулася, сказала: — Старайтеся.

Подарувала Асі свою книжку з написом: «Дорогій Асі Уманській від автора в надії на подарунок у відповідь». У Асі навіть вуха запалали від збентеження й радості. Додому мов на крилах летіла, поспішала поділитися з Людою, показати книжку, але не встигла: зник Матвій.

Люда металася в страшній тривозі. Чергова його не бачила; у Клавди Петрівни також Матвія не виявилося: