Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Був, випив чаю й пішов.

Разом з Клавдою Петрівною обнишпорили увесь двір, знайшли чиїсь сліди, по розміру виявилося — не його… Нарешті знайшли його в найнесподіванішому місці — в тієї аспірантки, кобри в окулярах, яка вимагала: «В цілодобові!» Матвій сидів у неї на столі й пив чай.

— Ти що тут робиш? — накинулися на нього Ася й Люда.

— Тай, — незворушно відповів Матвій і всміхнувся по самі вуха.

— Пробачте, будь ласка, він вам перебив заняття, ми винні, недогледіли.

— Ой, що ви! — сказала кобра. — Такий чарівний хлопчик!

Взяли чарівного хлопчика (не хотів іти), понесли додому. Якось заспокоїлися після пережитих хвилювань. Ася сказала:

— Ну знаєш що, я заберу його з собою. Він тут у тебе зіп’ється.

Люда в сльози:

— Ти думаєш, що я зовсім негодяща мати.

— Нічого я не думаю. Я тільки знаю, що рік для тебе буде важкий.

— А якщо в ясла? — запитала Люда.

— В цілодобові?

Матвій одразу заревів.

— Ось бачиш, як він хоче в цілодобові ясла. Ні, йому не мине їхати зі мною.

Матвій перестав ревти.

— А як ти справишся і з Матвієм, і з батьком, і з навчанням?

— А мені саме Матвій і потрібен. Тато в поганому стані, вплив Матвія буде для нього дуже корисний. Його треба прив’язати до життя, розумієш?

Люда подумала, зрозуміла, поплакала й погодилася.

Поїхали Ася з Матвієм. Добре, що припало на канікули (студентам половинна знижка). І то розоритися можна на ці поїздки туди-сюди…

Дома батько так до них і кинувся. Плакав, цілуючи дитину, захоплювався його кучерями, умінням ходити, говорити (насправді Матвій умів говорити лише двоє слів: «атя» і «тай»). До чаю він був дуже охочий. Михайло Матвійович ставив для нього самовар, роздував чоботом (процедура, казково цікава для Матвія), і вони вдвох довго сиділи за столом. Дід пив із склянки в срібному підстаканнику, онук із чашки з трьома ведмедями (дитяча Асина). Хлопчик навчився розрізняти й показувати пальцем, хто Михайло Іванович, хто Анастасія Петрівна, а хто Мишко. Дід змайстрував для нього високий стілець; Матвій сидів на ньому підвищений, як на троні.

Ася недаремно сподівалася на вплив Матвія. Намагалася більше навантажувати батька дорученнями. Він спочатку несміливо, лякливо, а потім усе впевненіше їх виконував. Спочатку траплялися з ним приступи відчаю, тремтіли руки, плакав над кожною розбитою чашкою, поривався кудись піти. Але Матвій — пишний, ясноокий, привітний — робив потроху свою нехитру справу. Впливав. От уже інколи кутиком губів усміхався старий, дивлячись на хлопчика.

Жили вони дуже скромно на батькову пенсію, економлячи кожну копійку. Заощаджень у Михайла Матвійовича не було. Все, що було, витратив під час хвороби дружини, потім на похорон, а потім на гранітний пам’ятник, встановлений, тільки-но зійшов сніг. Ася знайшла такі-сякі уроки — готувала з математики в вузи. Вчила вдумливо, доладно, терпляче, з милою усмішкою на маленьких червоних губах (досвід роботи у фізматшколі їй тут дуже знадобився). Не бозна-скільки, але якийсь приробіток це давало. Загалом зводили кінці з кінцями. Найважче було одягати і взувати Матвія; хлопчик ріс як на дріжджах, був непосидючий, взуття й штанів не настачиш. Ася казала, що він рве штани зсередини, «пишністю заду». Діставши викройку, вона навчилася сама непогано шити штани з старих штанів і піджаків Михайла Матвійовича. Одного разу він приніс Асі шерстяну, майже нову спідницю Софії Савеліївни і тремтячими губами сказав:

— Поший із цього що-небудь для Матюші, вона була б рада.

З цього дріб’язкового епізоду почалося для нього вже тверде входження в життя. Про матір вони з Асею майже не говорили, обоє сумували і пам’ятали, але життя по вінця було повне клопотами і Матвієм…

Настала рання сонячна південна весна. Сніг розтав швидко, та його багато й не було. Шпаки шаленіли на деревах; рожеві хробаки виповзли в саду на доріжки. Ася купила Матвію перші в житті гумові чобітки, блискучу пару червоних красенів. Він їх бурхливо полюбив, притискав до грудей, намагався цілувати І дуже неохоче надівав на ноги. Правда, надівши, тупав у них що є сили, здіймаючи фонтанчики тванюки.

Листи від Люди надходили не часто, але регулярно, з обов’язковими привітами дорогому синочкові й Михайлу Матвійовичу. У неї все було гаразд, із навчанням підтягувалася.

В Асі академічні справи також посувалися (навчалася вечорами, вклавши Матвія), але йшли не блискуче. Там, у Москві, вчитися допомагали стіни інституту, юрми студентів, їхні жарти, хитрощі, спільне важке, але веселе життя. Та ж Люда допомагала своїм нерозумінням: поясниш їй, дивишся — і сама зрозумієш. Тут, наодинці з книгою, і пояснити нікому.