Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Може, в неї якесь горе, — казала Ася Люді. — Знаєш, мені здається, що в неї не все гаразд. Або хвороба. Або, може, якась драма в особистому житті?

— Ти несповна розуму! Яке в її роки може бути особисте життя?

Поки гостювала Євдокія Луківна, Ася з Людою і Матвієм як сир у маслі купалися. Кімната прибрана, обід приготовлений, Матвійко чистенький — земний рай! Втішали Асю й листи з дому. З кожним днем Софії Савеліївні ставало краще. Вона вже вставала, ходила по кімнаті, стала розучувати для Матвія дитячі пісеньки, тільки пальці ще були слабкі. Сама написала і вклала в лист Михайла Матвійовича записку: «Ася, мені краще. Привіт моєму дорогому Матюшенці. Цілую обох. Мама й бабуся». Цю записку Ася Люді не показала. Нагромадження секретів її обтяжувало, подумки вона називала їх «таємницями мадрідського двору». Сподівалася, що, коли мати зовсім видужає, секрети закінчаться…

Купання як сир в маслі скоро закінчилося. Комендантша Клавда Петрівна, приревнувавши Матвія до новоявленої бабусі, стала до неї присікуватися, заперечувати проти її проживання «зверх санітарних норм», витісняти її з Матвієвими повзунками і навіть погрожувала конфіскувати плитку, що було б катастрофою. З приводу плитки Ася ходила до неї з дипломатичною акцією. Клавда Петрівна була як кам’яна:

— Поки була потрібна, шанували, а тепер своя бабка є, прощай, Клавда, лети в трубу!

Ася насилу її вмовила. Та ось одного разу Євдокія Луківна одержала листа (від кого, не сказала) і того ж дня заявила дочці:

— Погостювала, і годі. Час і додому. Я тут у вас більмо на оці. Так і чекай, що через міліцію виселять. Я скільки живу — з міліцією не зустрічалася.

— Мамо, цього не може бути! Клавда Петрівна лиш нахвалятися любить, а в душі вона добра.

— Видно, добре в неї глибоко в жирі закопане. Ні вже, не вмовляйте, поїду.

Що тут зробиш? Силоміць не втримаєш. Ася, що з дня на день відкладала розмову з Людиною матір’ю на антирелігійні теми (саме розсмокчеться?), спохопилася й вирішила провести бесіду. Ася вважалася кращою викладачкою фізматшколи, славилася вмінням пояснити зрозуміло й просто, і Люда дуже сподівалася на її здібності. Сама ж Ася сумнівалася в них, але чого не зробиш заради дружби. Люда навмисне кудись пішла увечері, щоб залишити Асю з матір’ю наодинці. Коли випили чаю, посумували, розм’якли, Ася почала здалеку:

— Євдокіє Луківно, я така рада, що ви полюбили Матвія! А колись же не хотіли його визнавати.

— Хто давне пом’яне, той лиха не мине. Не хотіла, бо незаконний, попросту — байстрюк. А отець Яків: у бога всі однакові, законні й незаконні, хрещені й нехрещені. Всяке дитя святе.

— Отже, ви можете відмовитися від своєї колишньої думки?

— Аякже! Звичайно, можу. Людина не цеглина.

— Яка я рада! Давайте щиро поговоримо. Я давно хотіла спитати у вас: ну навіщо вам цей отець Яків, ця секта?

Євдокія Луківна образилася:

— У нас не секта, а дружба. Сектою нас називають злі люди. Ти, Асю, такого не повторюй.

— Ну пробачте, сказала дурницю. Навіщо вам ця дружба?

— Всякій людині дружба потрібна. Бо живуть окремо, як могилки на кладовищі: замок, огорожа, лавочка. Особливо хто на пенсії. Зварила борщу ківшик та кухлик каші, поїла — ото й усе. А треба щось і для душі. Без людей не проживеш. А кому ми, старі, потрібні? Людочка мене на лекцію водила, я з сорому мало не спаленіла. Всі на мене очі витріщили: чого, стара шкапа, пришкандибала? У них після лекції кіно, танці, я між них одна, як більмо на оці. А в молільному домі всі ми рівні. Всі старенькі, всі в хусточках.

— Це ж і погано, коли самі старенькі. Треба, щоб і старенькі були, й молоді, і діти. Ви кажете: не потрібні. А хіба нам з Матвійком не потрібні? Подумайте, ну навіщо вам поспішати? Пожили б іще. Клавду Петрівну я вмовлю.

— Ні вже, пожила, і досить. Я тобі по секрету скажу, Асю. Висунули мене там на керівну роботу. На збір якийсь посилають.

Ася найбільше злякалася «збору». Розгубилася, почала доводити Євдокії Луківні, що бога немає, але так безглуздо, непереконливо. Мовляв, гіпотеза бога не потрібна сучасній науці. А яке тій діло на науки, та ще й сучасної? Сказати правду, існування бога Євдокію Луківну не дуже й хвилювало: є він там чи немає. Більш важливою для неї була та форма життя на людях, яка їй відкрилася тепер, на старості літ.

Повернулася Люда, викликала Асю в душову:

— Ну що?

— Не виходить, — засоромлено призналася Ася. — Якби вона твердо вірила в бога, я б, може, змогла її переконати…