Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

…Закінчилося все це тим, що Яковкіна провалили. Коли я виходила, його потилиця й вуха виказували таку смертельну тугу, що я засумнівалася в своїй правоті. Навіщо були ці театральні ефекти? Чи не краще було б, не доводячи до захисту, загодя з ним поговорити?

По-людському краще. А з міркувань загальної справедливості? Не знаю. Спектакль був корисний не для даного конкретного кота-злодюги, а для інших, потенційних злодюг, щоб не кортіло.

— Добилися свого? — запитав мене на другий день Льова Маркін. — Наїлися чоловічинки?

— Ідіть до дідька! — сказала я.

— З насолодою! — відповів він.

З його обличчя було видно, що він і справді йде від мене з насолодою. Що поробиш…

Хто тріумфував, так це Паша Рубакін. Він навіть Сайкіну дзвонив і говорив про мою велич.

Думаю про поганих людей. Вірніше про тих, кого заведено вважати поганими. Багато хто з них погані не загалом, а суб’єктивно — для нас. Поганість людини — це більш душевний стан інших людей, які її сприймають і про неї судять.

Наприклад, чи завжди об’єктивно погана людина, яка не заступилася за іншого, бо побоялася? Найчастіше це так. Але ж, можливо, ця боязкість більше властивість нервової системи, ніж душевно! організації. Візьми таку людину за руку, поведи за собою — піде.

Це я розумію, бо сам у дитинстві знав страх! Сила його в деяких обставинах була непереборна. Вилікував мене від нього Пулин. Найкращий засіб боротьби з боягузтвом — сміх. Людина, що сміється, в якомусь розумінні стає богом. Вона вже недосяжна потворам — життєвим страхам.

Особисто я (не враховуючи раннього дитинства) боягузом, мабуть, не був. Хоча й серйозних випробувань на сміливість не проходив. Волею долі мені майже не довелося воювати. Для першої світової війни я був занадто молодий, для другої занадто старий. Воював я — зовсім трохи — лише в громадянську. Вірніше, не воював, а чистив коней. Через короткозорість для стройової служби я не годився. Зброї в руки не брав, але добре знаю, як почуваєшся, коли по тобі стріляють. Неприємно. На мене завжди в таких випадках нападало якесь заціпеніння, зовні схоже на сміливість. Я запізнювався здригатися на звуки вибухів, час для мене розтягався, як гума. Властивість нервової системи.

В тій самій стайні зі мною разом доглядав коней другий нестройовик, за тодішніми моїми поняттями чоловік дуже старий, років сорока — сорока п’яти. Цей чоловік, інтелігентний і порядний, був органічним боягузом. Він буквально не міг себе примусити вийти з бліндажа під час обстрілу. Мені його психологія була недоступна, так само як йому моя. Інколи я його питав: «Та невже ви не можете взяти себе в руки?» На це він відповідав: «Не дай боже вам коли-небудь пізнати стан, коли треба взяти себе в руки, а рук-то й немає».

І все-таки одного разу ця людина взяла себе в ті відсутні руки. Якось під час обстрілу мене поранило. Я впав. Він бачив це і так злякався, що в нього виросли руки. Він виліз із бліндажа й витяг мене, непритомного, з-під вогню. Для нього це було великим подвигом, і досі я згадую про те із святобливістю.

Головна причина боягузтва — невідомість. Людина не знає, що її чекає, і тремтить. Декому треба сказати: «Ну, чого ти боїшся? Що з тобою буде врешті-решт?

Найжахливіше — боягузливий старий. Йому вже нічого втрачати, а він боїться. Ну що врешті-решт йому загрожує? Втрата становища? Смішно. Майна? Ще смішніше. Життя? Воно вже прожите. Боягузливий академік — це нонсенс.

І ще одне міркування: кожна погана людина для самої себе, всередині себе — права. Вона не може жити, усвідомлюючи себе поганою. Вона вибудовує систему самовиправдань, своєрідних внутрішніх фортець.

Думай про неї не зовні. Увійди подумки в її душу, постарайся зрозуміти, на чому вона зміцнила свою рівновагу. Як вона сама себе бачить і чим себе виправдує?

Вміння залізати в чужу шкіру — сумний дар, яким нагороджує людину життя. На жаль, цей дар частіше притаманний старим, немічним, скривдженим життям, ніж молодим і дієздатним.

Я переконаний: навіть найгірша людина податлива на ласку і схвалення. Захоплюйся нею (тільки щиро!), І вона буде з тобою щаслива й добра.

Часто ми починаємо вважати людей поганими, несимпатичними тільки з лінощів. Життя наше переповнене враженнями. Кожна нова людина, з якою воно тебе стикає, вимагає уваги, а вона в нас не безмежна. Не можна вмістити в себе всіх і кожного. Тому ми квапимося не злюбити людину, яка ні в чім не винна, а просто подала заявку на вашу увагу. Оголосивши когось неприємним, ми мовби знімаємо з себе вину за неувагу. Ми раді присікатися з будь-якого приводу, щоб не полюбити людину. Одного ми не любимо за те, що він товстий, другого за те, що він шморгає носом, третього за його пристрасть до зменшувальних. Часто мене засмучує думка про велику кількість недоброзичливості, серед якої ми живемо. Нашої до інших людей і інших людей до нас. Мимоволі згадуються рядки із «Скупого лицаря»: