Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Я барилася з відповіддю. Якось це було несподівано і хворобливо. І він барився, поставивши босу ступню на килим. Його ступню — білу, суху, дужу — я, здається, бачила вперше й дивилася на неї з якоюсь ворожістю. Щось хазяйське було в цій владній поставі…

Я уявила собі його дочку Ірину — тепер уже майже дорослу, з крупними, капризними, обметаними пушком губами. Подумки поставила її поруч із Сайкіним, хлопчиками… Ні. Нічого не виходило. І справа навіть не в дітях. Я не могла уявити собі самого Валентина — поруч, назавжди…

— Я не кваплю тебе. — Він натяг другу шкарпетку. Щось колишнє дитячо-лукаве майнуло в його обличчі; я ніби розглядала його давній кінокадр. — У тебе буде час обдумати. Я їду на зйомки місяців на три-чотири, а ти поки що на дозвіллі обдумай.

— А Олександра Федорівна? — спитала я.

— Тут усе нормально. Поки я лежав у лікарні, вона знайшла собі іншого. Головне, він буде її знімати.

— А красуня й розумниця?

— Давно не існують. По-справжньому потрібна мені тільки ти.

Валентин підійшов, поклав руки мені на плечі, зазирнув у очі — все як заведено в романах.

— Ніно, ти мене любиш?

— Так, — відповіла я правдиво.

— Чи надовго?

— Поки що назавжди.

— Все ясно.

Через кілька днів він поїхав на зйомки. Зайшов попрощатися. Вигляд мав дуже поганий.

— Чи розумно тобі їхати? Ти ще слабий після хвороби.

— Нічого зі мною не станеться. А якщо й станеться — туди мені й дорога. Бита карта. А ти все-таки без мене подумай…

Поїхав, а мене лишив думати. Виходити заміж? Збирати дітей? Боже мій, мені не хотілося. Нехай краще як було: він з дочкою в себе, а я з синами в себе…

Тут саме сталася ще одна подія. Якось увечері, прийшовши з інституту, я застала в себе в кімнаті Димку. Він був у своїй смугастій піжамі, з якої давно виріс, і мав дуже жалюгідний вигляд, але не хотів з нею розлучатися і навіть прати давав неохоче («Каторжник, який здурів від поганої страви», — каже Сайкін, коли бачить його в цій піжамі).

— Чому не в ліжку? — запитала я грізно, лаконічністю та інтонацією наслідуючи Олександра Григоровича.

— Мамо, мені треба повідомити тобі щось незвичайне.

Здається, це фраза з Чапека. Димка останнім часом читає дуже багато і весь аж димиться цитатами. Теж мені домашній Льова Маркін!

— Що ж таке незвичайне ти хочеш мені повідомити?

— Можливо, це підло з мого боку — виступати в ролі донощика, та я все-таки виступлю. Олександр Григорович закохався.

— В кого?

— В якусь жінку чи дівчину. Він сказав їй сьогодні по телефону «кохана». Потім звелів нам з Іваном лягати спати, а сам пішов з нею кудись, судячи з телефонної розмови — в кіно.

Мене завжди вражає книжність і сформованість Димчиної мови. Професор!

— Слухай, любий, іди собі спати і викинь з голови ці дурниці.

Димка заридав.

— Дурниці! Знайшла дурниці! А якщо Олександр Григорович одружиться, хто нам варитиме обід?

— Ну, я буду.

— Ага!! Хіба ти вмієш так варити борщ, як він?

— Навчусь і варитиму. Подумаєш, мистецтво! — сказала я нігілістично.

Димка заридав ще дужче.

— І взагалі! Справа не в борщі! Хіба ти можеш нам його замінити! Хлопчикам потрібен чоловічий вплив.

Я обійняла його за худу спинку.

— Ну-ну, маленький, не засмучуйся. Може, він ще не одружиться.

— Ти так думаєш? — з проблиском гіркої надії вигукнув Димка.

— Цілком можливо. Не кожне кохання закінчується одруженням.

У Димки текло з носа, я його витерла своєю хустинкою. Він був дуже задоволений і запитав:

— Французькі?

Я не зразу зрозуміла, що це він про парфуми.

— Наші, — відповіла я.

— Також пристойна продукція.

Взагалі, він заспокоївся, і я відвела його в хлопчатник. Іван спав розкішно, в моїй піжамі (після великих потрясінь це йому дозволяється). Богатирські груди здіймалися.

— Гей, Іване! — гукнув Димка.

Іван вмить прокинувся. Як правило, його розбудити важко, хоч з гармати стріляй.

— Ну як? — запитав він, протираючи очі.

— Олександр Григорович, цілком можливо, не одружиться, — сказав Димка.

— Не одружиться? — підстрибнув Іван. — Оце здорово!

Тут вони обидва заходилися стрибати по Івановій тахті і горлати дурнуватими голосами:

— Не одружиться, не одружиться, ура, ура, ура!

Пружини так і стогнали. Я намагалася припинити цю радість суворим окликом — нічого не вийшло. Тоді я підійшла до буфета, вийняла за ріжечки дві цукерки «Медведик клишоногий» і, тримаючи їх у простягнутій руці, підійшла до тахти. Стрибки і крики порідшали і поступово зовсім припинилися.