Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

— Мамо, це нам? — з несміливим захватом запитав Іван.

— Вам, якщо вгомонитесь.

— Ми вже.

— Олександр Григорович, — нагадав Димка, — не дозволяє їсти цукерки після чищення зубів.

— А ми йому не скажемо.

За цей педагогічний прорахунок я одразу назвала себе Песталоцці (ім’ям цього великого педагога ми з Сайкіним перекидаємось, коли викриваємо один одного в помилках виховання). Хлопчики натхненно вхопилися за цукерки, розгорнули їх, тут-таки встигли побитися за обгортки, але малою бійкою. Заспокоїлися, поїдаючи цукерки.

— Яв цьому «Медведику» найбільше люблю вафельну прокладку, — казав Іван. — Мамо, а він справді не одружиться?

— Думаю, що ні, — збрехала я, вимкнула світло й пішла до себе.

Ох, якщо Сайкін і справді одружиться, як же я їх розбещу…

Олександр Григорович повернувся пізно, до мене зайти не зволив, ліг спати. Другого дня був похмурий, мовчазний. Я ні про що не питала. Розмова відбулася на третійдень.

— Між іншим, — сказав він, постукуючи носком кеда по підлозі, — ці негідники вже тобі набазікали, а ти робиш вигляд, що нічого не сталося.

— Так воно й є. Поки що ніби нічого не сталося.

— Ні, сталося. Можна, я її приведу сюди? Познайомитись, а не зовсім.

— Звичайно, можна.

Домовилися про день. Я наготувала частування (звичайно, куплене — на домашнє в мене не вистачає ні часу, ні вміння), примусила Димку з Іваном добре вимитись і після цього заборонила їм виходити надвір.

— Мамо, на хвилиночку! — канючив Димка.

— На дві хвилиночки! — вторував йому Іван.

— Ні на півхвилинки!

— А на секунду? — запитав Димка.

Я розсердилася і сказала низьким голосом, імітуючи чоловічий вплив:

— Що за базар? Слухатись незаперечно!

Хлопчики послухалися й пішли на кухню. Незабаром звідти почулися огидні суперечки. Іван щось канючив, а Димка йому заперечував. Кілька разів до мене долинуло улюблене слово «дурень». Я проти нього не заперечую, слава богу, що не гірше. Я читала книгу, та не могла зосередитись. Коли канючення і обмін «дурнями» перейшло в плач і гуркіт речей, я вийшла на кухню й побачила, що куплений мною шикарний торт розтерзаний. Димка з Іваном виколупали з нього всі чотири шоколадинки на ріжках, а тепер билися за п’яту, центральну. Билися, обливаючись слізьми. Побачивши мене, вони підбігли до мене і вчепилися в мою святкову кофту, одразу забруднивши її шоколадом і кремом.

— А Димочці завжди все найкраще припадає! — ридав Іван. — Я в цій сім’ї як чужий!

— Мамо, слово честі… — скиглив Димка.

— Ти з’їв центральну? — суворо запитала я.

— Так, я з’їв, але справедливо. Він не згоден, що п’ять — число непарне, і тому на два не ділиться.

— Зате ви ділитесь, пройдисвіти, архарівці!

— Роззява Омелян і злодій Антошка, — послужливо підказав Димка, який тільки-но прочитав «Мертві душі».

Тут рипнули вхідні двері, і зайшли Сайкін з дівчиною.

— Знайомтеся. Це мама, а це Катя. А ці двоє — мої молодші негідники. Ти вже їх знаєш з розповідей.

Дівчина була світла, тендітна, як морська голка. На запалих матових щоках легенькі плями рум’янцю. Негусте волосся не падало на плечі, а здіймалося, як у невагомості. Вона подала мені тонку холодну руку.

— Мелітонова Катя.

— Дуже приємно, — відповіла я. — Мене звати Ніна Гнатівна.

— Дуже приємно, — слухняно повторила вона.

Тут я помітила, що Сайкін з жахом дивиться на мою кофту. Голубий мохер мав чіткі сліди шоколадних пальців.

— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав Димка по-книжному, але відрекомендовуватися не став.

— І я також, — сказав Іван.

Обидва вони були замурзані шоколадом до вух і вище. Олександр Григорович метнув на них погляд громовержця, і вони негайно зникли.

— Я приготую чай, а ви поки що поговоріть, — сказав Сайкін тоном, що не допускає заперечень.

Я провела Катю до себе. Ми сіли одна навпроти одної в приземкуваті крісла-розкоряки й почали мовчати. Я просто мовчала, а вона з сором’язливості. «Ех, — думала я, — не так нам треба було б знайомитись…»

— Ви вчитесь чи працюєте? — спитала я, намагаючись бути привітною. Загалом у мене це погано виходить.

— Працюю і вчусь. Кінчаю школу робітничої молоді…

— А де працюєте?

— На пошті. У відділі відправки бандеролей.

— Подобається робота?

— Непогана.

Що б іще в неї запитати?

— А батько у вас є?

— Мама є. Батько помер.

— Мама десь працює?

— Ні, пенсіонерка.

Ця розмова щось мені болісно нагадувала. А, здогадалася я, якесь сватання минулого століття. «А скільки кріпаків у вашого батька?»