Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Не знаходячи тактовніших питань, я замовкла. А Катя сиділа в кріслі прямо, насторожено, дивлячись на мене підзвітними голубими очима. Мовчанка затяглася.

— Вибачте, — сказала я, — піду переміню кофточку. Ці хлопчиська билися за торт і всю мене забруднили.

— Не треба так переживати, — мовила Катя й почервоніла.

Я зібрала всю свою вихованість (взагалі в мене її мало, дається взнаки дитинство, ніхто мене не вчив «манер»), усміхнулася, вибачилася й вийшла. Кофточку я замінила іншою, переодяглася в ванній. Потім виявилося, що забруднена й спідниця. її я також перемінила. Коли я повернулася, Катя сиділа й плакала, а Сайкін, пристроївшись на бильці крісла, втішав її. Побачивши мене, обоє встали.

— Чай подано, — сухо сказав Сайкін.

Сіли за стіл у кухні. На Катиних біленьких віях просихали сльози. «Молодші негідники» також були покликані до столу. Вони були вже вмиті, переодягнені й поводилися цілком пристойно. Димка, показавши на рибу, люб’язно запитав: «А як вам, панове, сподобається оцей витвір природи?» — на що Катя злякано відповіла:

— Нічого.

Розорений торт Сайкін вдало нарізав шматками так, що нічого не було помітно. Розклав на тарілочки закуску. Катя все хвалила: «Смачна ковбаса… Смачний сир… Смачна риба», хоча все це було звичайнісіньке — нормальний московський гастроном. А може, бідна дівчина недоїдає?..

Коли чаювання було закінчене, Сайкін наказав хлопчиськам іти спати.

— «Але людину людина послала до анчара владним поглядом…» — з пафосом продекламував Димка.

— Саме так, — відповів Сайкін і обдарував Димку таким владним поглядом, що той «слухняно в путь потік», одразу ж у хлопчатник. За ним поспішив Іван, жадібно озираючись на недоїдений торт, але не насмілюючись подати голос.

Коли ми лишилися самі, Сайкін взяв слово і сказав таке:

— Мамо, ти, звичайно, здогадуєшся, що ми з Катею вирішили одружитися. Не лякайся, це ще не скоро, мені треба спочатку закінчити вуз. Але намір наш твердий. Я знаю, як тобі важко буде без моєї допомоги, і не збираюся позбавляти тебе її. Ці негідники мені також не чужі, і за їхнє виховання я почуваю себе відповідальним. Ти мені пробач, але тебе вони зовсім не слухаються.

Я кивнула. Сайкін продовжував своє слово:

— Все залежатиме від того, які стосунки складуться між тобою і Катею. Ти її бачиш сьогодні вперше, а вже встигла образити.

— Сашо, що ти, ніхто мене не ображав! — вигукнула Катя, болісно склавши ручки з довгими млявими пальцями.

— Мовчи, — сказав Сайкін, — знаю, що образили. Мамо, я все чудово бачу. Катя, звичайно, не така рафінована інтелігентка, як тобі хотілося б, зате вона краще за тебе знає життя. А ти, пробач мені, життєвих труднощів, взагалі-то, не знаєш…

Тут заплакала я.

— Ніно Гнатівно! Що з вами? Та не плачте ж, не плачте, ради бога! — кинулася до мене Катя. — Сашо, як тобі на соромної Я відчувала на своєму плечі легку Катину руку, на своєму волоссі легке Катине дихання. Я плакала нестримно, зі всіх сил, вкладаючи в цей плач всю нервову напругу, всі «витрати і збитки» останніх місяців, а може, й років… І дихання Каті, і її легка рука, і ніжні докори, що сипалися з її губів: «Та навіщо ж так, перестаньте, чого ви так переживаєте?»— були мені чомусь втішні… З цього вечора ми з Катею стали друзями.

А Валентин? Він усе ще у відрядженні. Не знаю, як обернеться життя…

І остання «різниця», не така вже й важлива: Льова Маркін від мене зовсім відійшов. Він закохався в студентку, свою дипломницю, Люду Величко, ту самісіньку, якій я колись поставила п’ятірку за молоко.

Це стало мені зрозуміло вчора. Я зустріла їх в інститутському дворі. У Люди через плече висіла плетена з лози сумка-корзинка з тих, що були в моді років п’ять тому. Він їй щось казав, дивлячись в обличчя знизу вгору. Вона відповідала йому, всміхаючись, та коли я підійшла, злякалася, квапливо привіталась, сказала: «Мені пора», — і побігла юно й гнучко на довгих ставних ногах через увесь двір до воріт. Корзинчаста сумка гойдалася збоку вбік біля її стегна, а Льова Маркін дивився на її спину, на її гнучкий біг і корзинку, що гойдалася, з такою сумною ніжністю, що мені одразу все стало ясно…

Що ж, справедливо. Всі ці роки відданістю Льови Маркіна я користувалася не по праву. Нехай буде щасливий.

Асько, дружище, здрастуй!

Ми тут без тебе дуже нудьгуємо. Просто немає в кого тепер списувати.

Новин у нас небагато. Олежка Раков цілком визначено йде в аспірантуру. Каже, що без всякого блату, лише за своїми особистими якостями. Цілком можливо, така людина сама собі блат.