Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Настав день конкурсу. Зранку накрапав дощ, було душно і важко в повітрі. Думаючи про свій майбутній виступ, я ніяк не могла зібратися з думками. Примусила себе сісти, накидати конспект, хоча з досвіду знаю: ця справа безнадійна, однаково відірвусь і занесе мене вбік. Скільки себе пам’ятаю, жоден мій виступ не виходив за планом.

Зранку в мене були лекції, закінчилися. На кафедру йти мені не хотілося (там сидів Флягін). Півтори години я простояла біля вікна в коридорі, дивлячись на темні хмари, які невизначено громадилися на небі, не в змозі ні відійти, ні пролитися справжнім дощем. Невеликий павучок бігав по склі, зайнятий якоюсь своєю невідкладною справою, то опускаючись до нижнього зрізу рами, то піднімаючись угору. Якась надокучлива невиразна думка вчепилася в мене до цього павучка…

Пункт «конкурсні справи» стояв у порядку денному останнім, але ми прийшли заздалегідь. Голова з посмішкою відзначив високу активність кафедри кібернетики, що заявилася на засідання ради майже в повному складі. Мені в очі кинулась широка вусата морда кота-злодюги (alias професора Яковкіна), який подивився на мене з відвертою відразою. Він також був членом великої ради. Загалом народу було багато. Велика аудиторія амфітеатром (не радіофікована, але з чудовою акустикою, як уміли будувати в старовину) була заповнена майже до верхніх лав. Лави тут з відкидними столиками. За одним з них сидів Флягін, як завжди, занурений в роботу — щось читав і строчив…

Не переставав він строчити й тоді, коли почався розгляд його справи. Вчений секретар оголосив документацію. Потім виступив голова конкурсної комісії. Він широко висвітлив наукові заслуги Віктора Андрійовича, віддав належне його авторитетові й закінчив позитивним висновком комісії. Потім виступили якісь члени ради на підтримку Флягіна.

Одне слово, усе йшло, як завжди в таких випадках, з наперед вирішеним результатом. Я не слухала — треба було виступити мені, а я все ще не знала своєї першої фрази. Раптом я згадала про павучка — він бігав, як я, невідомо чого. Захотілося піти…

— Хто ще хоче виступити? — запитав голова.

Я піднесла руку.

— Прошу, на трибуну.

Підвівся Яковкін:

— Якщо не помиляюся, товариш Асташова ще не є членом нашої ради.

— Правила передбачають можливість висловлюватися всім бажаючим, — дав довідку вчений секретар.

Я піднялася на трибуну. Першої моєї фрази ще не було. Я помовчала, чекаючи, що враз вона до мене спуститься. Дехто в залі дивився на мене підозріло, як на відому скандалістку.

— Просимо, — мовив голова.

— Я виступатиму проти кандидатури професора Флягіна.

Зал зашумів з Інтересом. Узагалі всяких скандалістів зустрічають на радах з інтересом: вони руйнують трафаретну нудьгу, що панує на цих збіговиськах. У таких випадках я завжди згадую пса, який пробрався в церкву («Том Сойєр»). Зараз я почувалася таким псом. Дехто дивився похмуро, для більшості я була розвагою.

— Так, я виступатиму проти кандидатури професора Флягіна і спробую обґрунтувати свою думку. Для того, щоб керувати колективом (тим паче колективом викладачів), треба як мінімум бути людиною. Цієї мінімальної вимоги професор Флягін не задовольняє…

На жаль, я знову замовкла. Мені було що сказати, та я не знала, як це висловити, — знамениті «муки слова». Флягін відірвався од своєї роботи і спрямував на мене погляд без усякого виразу, стертий окулярами.

— А що таке людина? — з веселою цікавістю запитав голова.

— Не берусь визначати. Я думаю, це й так ясно.

— І це говорить математик! — обурено вихопився Яковкін.

— Так, це говорить математик. Далеко не всі поняття можуть бути чітко визначені і далеко не завжди це потрібно. Між іншим, в універсальність математичних побудов вірять найперше не математики, а профани. їм здається, що чим більше математичних брязкалець вони на себе навішають, тим краще. Вони помиляються. Глупота в математичному одязі гірше, ніж гола глупота.

Кругом засміялися. «Пес у церкві» продовжував веселити прихожан. Це не входило в мої плани, і я розсердилась:

— Зараз не місце й не час для схоластичних диспутів. Будемо виходити з того, що поняття «людина» і «людяність» інтуїтивно зрозумілі всім, хто тут зібрався. Так от, я кажу, що саме людяності немає в поведінці професора Флягіна.

Тут я знайшла дар слова і розповіла про порядки, які ввів Віктор Андрійович на кафедрі. Про примусові щоденники, про вимоги до індивідуальних планів. Про те, як, домагаючись тиші, Флягін заборонив студентам заходити на кафедру. Про наші коридорні розмови. Про таблички типу ресторанних «стіл зайнятий»…