Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Тільки я зібралася витягти свій головний козир — Радія Юр’єва, який читав лекції з температурою тридцять дев’ять, — коли сам Радій благально замахав мені руками, схрестивши їх перед обличчям, як роблять в авіації, забороняючи посадку. Не треба, то й не треба. Я квапливо перемінила курс.

— Одна з головних ознак людини — вміння ставити себе на місце іншого, влазити в чужу шкуру. Цього вміння професор Флягін геть позбавлений. Він ніколи не ставить себе на місце іншого, ніколи не має сумніву в своїй правоті. Справжній людині притаманне співчуття. Співчуття — означає почувати себе разом з іншим…

Знову засміялися. Справді, я потішала публіку. Знову розізлившись і одержавши таким чином новий заряд, я вела далі:

— Треба віддати належне професору Флягіну — він надзвичайно працелюбний. У нього працелюбство маятника. Але відтоді, як він у нас з’явився, на кафедрі вмер сміх…

— Подумаєш, велика втрата! — скипів Яковкін. — Нехай сміх умирає в робочий час. Сміятися можна в себе вдома…

Знову пролунав вибух реготу членів ради. Вони явно насолоджувалися дивертисментом.

Ох, не те я кажу, не те, не так!

— Покійний Микола Миколайович Завалішин, керуючи кафедрою, можливо, грішив зайвим лібералізмом, але ми його любили і він нас любив. Віктор Андрійович Флягін нікого не любить, ні з ким не спілкується. Ні з нами, ні із студентами. А робота викладача — це спосіб спілкування. Для чого ж ми в такому випадку існуємо?

— Для науки, — поважно мовив Яковкін.

Його підтримав гул голосів. Я розуміла, що кажу по-дурному, бездарно, але спинитися вже не могла. Мені треба було висловити свою думку.

— Професор Флягін працює, як молиться. Він не розуміє, що коли менше молитися і більше сміятися, сама робота піде краще…

— І де каже науковий працівник! — сказав Яковкін, звівши очі до стелі, від чого його вусате широке лице стало ще ширше і ніби ще вусатіше.

Несхвальний шумок у залі явно був проти мене.

— Ніно Гнатівно, ви вичерпали регламент. Якщо ви ще хочете сказати що-небудь істотне за порядком денним, без узагальнень, ми вас слухаємо.

— Та ні, я вже закінчила.

Я сіла з гострим почуттям ганебного провалу. Нічого собі, виступила! Як восьмикласниця на диспуті про любов і дружбу.

Тут підніс руку Співак, вийшов на трибуну:

— Я вважаю, що Ніна Гнатівна виступила невдало. «Людина, людяність…» Не про це треба було говорити. Я впевнений, що професор Флягін людина, і, більш того, людина шанована. Особисто я глибоко поважаю Віктора Андрійовича…

Флягін підвів бліде обличчя й витріщився на Співака.

— Я його глибоко поважаю і все-таки вважаю, що, як завідуючий кафедрою, він не на місці. Насамперед з однієї простої причини: він не любить студентів. А це вже остання справа: бути викладачем і не любити студентів! Однаково, що виховательці в дитячому садку не любити дітей…

Знову засміялися.

— Ваша аналогія не зовсім вдала, — сказав голова.

— Можливо. І все-таки, я наполягаю: викладач повинен любити студента. Навіть ставлячи йому двійку.

— Якщо любиш, навіщо ж ставити двійку? — крикнув хтось із місця.

— Саме люблячи. Але це ще не все. Професор Флягін взагалі не вміє працювати з людьми. Він настроїв проти себе всіх викладачів.

— Не всіх, — кинув з місця Радій Юр’єв.

— Більшість. Основна його вина: він зумів за короткий строк майже розвалити чудовий колектив. Такі колективи треба оберігати, як заповідники…

Знову сміх. Співак люто зблиснув очима.

— Буду говорити коротко. Вважаю, що кандидатура професора Флягіна на посаду завідуючого кафедрою кібернетики неприйнятна. Якби я був членом цієї ради, я б голосував проти.

— Продовжимо засідання ради, — сказав голова. — Ми тут вислухали думки як за кандидатуру професора Флягіна (переважна більшість), так і проти (Ніна Гнатівна, доцент Співак). Я думаю, питання більш-менш зрозуміле. Можна переходити до голосування. Заперечень немає?

— Є заперечення.

Це сказав сам Фляігн.

— Прошу, Вікторе Андрійовичу.

— Можна, я з місця?

— Ні, краще сюди, на трибуну. Засідання стенографується.

Флягін вийшов на трибуну. Він був блідий, навіть зеленкуватий, і пір’євидний віхоть волосся на його голові загнувся вгору, як хвіст у качура. Коли він заговорив, губи в нього смикалися і каша в роті була відчутніша, ніж завжди.

— Товариші, те, що я тут почув, справило на мене сильне враження. Сильне і важке. Я дуже шкодую, що з моєї вини ви змушені були все це слухати. Більше цього не буде. Я знімаю свою кандидатуру. Справді, я не створений для того, щоб керувати людьми. Краще зрозуміти це пізно, аніж ніколи. — Тут він усміхнувся, але не своєю єзуїтською, а простою людською усмішкою, в якій було навіть щось дитяче. — Ніно Гнатівно, ви помилилися в одному: що я ніколи не сумнівався в своїй правоті. Даю вам слово честі, відтоді як прийшов на кафедру, я тільки те й робив, що сумнівався в своїй правоті. Сьогодні ці сумніви розсіялись — я зрозумів, що був неправий. Прошу вибачення у всіх присутніх за те, що на розгляд моєї справи вони витратили багато часу. Дозвольте мені піти.