Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Батьки називалися Пулин і Мамочка — злита подвійна формула на зразок Пат і Паташон. Шапошников і Вальцев… Мамочка була чорноока, повна, сміхотлива, короткозора. Велика майстриня і рукодільниця. За світоглядом поганинка, життєлюбка, вогнепоклонниця, як і я. Сама по собі людина цікава, але Пулин завжди її затьмарював: він був головним, вона при ньому — мов тінь.

Лисий, він був по-своєму благородно гарний. Голову всю, крім лисини, він голив, і сполучення ошатної рожевої голови з молодими блискучими очима створювало особливий ефект. Я принаймні бачив його красенем.

Математик за освітою, він був директором однієї з найстаріших московських гімназій. Жили ми там-таки, при гімназії, у великій казенній квартирі, на другому поверсі старовинного жовто-білого будинку з крутими склепіннями і заокругленими вікнами. З вікон було видно гімназичний плац і далі за ним старий сад, повний крислатих лип з дуплами і чорно-залізними латками на стовбурах. Узимку плац заливали, і він ставав ковзанкою, по якій хвацько каталися гімназисти, похваляючись один перед одним голландськими кроками, крюками і викрюками. Катався і Пулин у чорному, в обтяжку костюмі, в смушевій шапочці. Мене він також учив кататися, та я був тупий — далі найелементарніших фігур не пішов.

Гімназисти свого директора боялися і обожнювали. Потрапити до нього на прочуханку було водночас страшно і захоплююче, на зразок казки з жахами і щасливим кінцем. Це я знав від своїх товаришів. Саме я вчився в тій самій гімназії, але ніякими привілеями не користувався, навпаки: з мене, директорського сина, вчителі суворіше вимагали, ніж з інших. Нерідко мені доводилося чути: «Не ганьбіть своє ім’я!» А я його частенько ганьбив, бо був непосидючий і винахідливий. На прочуханки мене викликали до інспектора. Цього я не боявся. Холодний погляд Пулина, коли ми зустрічалися в коридорі, був страшніший від будь-якої прочуханки.

Спостерігаючи за ним — директором, педагогом, батьком, — я назавжди зрозумів, яке велике діло виховання сміхом. Сміх, найблагородніша форма людського самовиявлення, до того ж і геніальний вихователь, творець душ. Посміявшись, людина стає кращою, щасливішою, розумнішою й добрішою.

Висновок з моєї довготривалої практики: читаючи лекції, не треба шкодувати часу на смішне. Будь-яку наукову інформацію можна знайти в книжках; наукового сміху, як правило, там немає.

Цінуючи сміх, як важливий елемент навчально-виховного процесу, я, грішним ділом, не люблю тих лекторів, завзятих дотепників, які з року в рік потішають аудиторію одним і тим набором анекдотів. По-моєму, взагалі анекдот — найнижчий різновид гумору. Смішне, щоб бути виховним засобом, повинне народжуватися тут-таки, на очах аудиторії. Обманути її неможливо. Студент — істота колективна і, як така, дуже розумна. Його на м’якуші не обдуриш. Він чудово вміє відрізнити справжній жарт, раптово сказаний з випадкового приводу, від заздалегідь заготованого фабрикату.

Виховна сила сміху ще й у тому, що людина, яка сміється, більше схильна любити саму себе, а це велике діло! Передбачаю заперечення («Проповідь себелюбства!»), але все-таки наполягаю: людина найкраща, коли вона сама себе любить. Якщо вам добре, якщо ви свіжі, веселі, приязні, працездатні — хіба ви не любите поруч з іншими і себе самого? А ті, кого неправильно називають себелюбцями, — хіба вони люблять себе? Ні, вони серйозно, жертовно, похоронно самі собі служать.

Але це відступ. Повернусь до Пулина. Писати про нього приносить мені насолоду, ніби я воскрешаю його, ставлю перед собою, торкаюся руками.

Талановитий він був надзвичайно, різнобічно. Чудово грав на скрипці. Прекрасно читав уголос. Малював аквареллю, писав вірші (переважно жартівливі). Володів яскравим акторським обдаруванням.

Про читання вголос. Нині цей звичай у сім’ях якось вивівся. Всі заклопотані, розрізнені. Вважається, що кожна грамотна людина може все що завгодно прочитати сама.

В старі часи було не так. Спільне сприйняття літератури було формою спілкування. Згадаємо романи минулого століття, — скільки в них сцен читання вголос (як правило, він, закоханий, читає їй, коханій). А в Данте — Пасло і Франческа («І в день цей більш вони вже не читали…»)? В якійсь мірі цю прогалину заповнює телевізор, але дуже мало. Дивляться телевізор одночасно, але й осібно.

В нашій сім’ї читання вголос було ритуалом, святом.

Роками поспіль щовечора перед сном, коли ми, діти, вимиті на ніч, помолившися, вбравшися в довгі, до п’ят, нічні сорочки, лежали в своїх ліжках, починалося найголовніше: приходив Пулин і читав нам уголос.