Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Він підвів на мене невиразні сіро-блакитні очі й посміхнувся:

— Не заперечую. Можете включити під цим приводом.

Нотатки про вищу освіту він читав, мабуть, з півгодини, а я тим часом шаленіла. Лице в нього було як у людини, яка жує лимон.

— Не піде, — сказав він, закінчивши читання.

Чи треба було наполягати? Адже, врешті-решт, Емем і сам не вважав ці записи до кінця продуманими…

Флягін узявся за третій рукопис. Я так і чула загодя його кислий голос: «Не піде»… Дивно, але він цього не сказав.

— Ви не будете заперечувати, — спитав він, — якщо я візьму цю роботу додому й детально з нею ознайомлюся?

— Звичайно, ні.

За тиждень він приніс роботу й коротко повідомив:

— Все гаразд. Можна публікувати. Звичайно, треба переписати все це в сучасній, матричній формі.

Оце так так! А я стільки сил витратила саме на протилежне! Я розгнівалася й сказала:

— Мені здається, праці покійного Миколи Миколайовича Завалішина не потребують редагування. Вони широко відомі як у нас, так і за кордоном. Жодна з них не написана в матричній формі.

— Так, мабуть, ви маєте рацію, — погодився Флягін, почухуючи мізинцем свого гострого носа.

І мізинець, і ніс були мені особливо гидкі. Але, так чи інак, справа закінчилася на мою користь. Я одержала маленьку, але все-таки перемогу. Це мене підбадьорило, і я почала грубіянити. Сумно зізнатися, але в нашій хронічній сварці з Флягіним справедливість далеко не завжди була на моєму боці. Він також терпіти мене не міг, як і я його, але виявляв це стриманіше.

Якось він прийшов до мене на екзамен. Відповідав мені студент, якого я добре знала по вправах протягом року. Не блискучий, але старанний, тугодум, до того ж з легким дефектом мови. Флягін підсів за мій стіл. Повільність студента його дратувала і моє терпіння також. Раптом він поставив студентові якесь запитання — швидко, неприємно й незрозуміло. Студент нічого не зрозумів, дивився на нього, як миша на удава.

— Будьте ласкаві, Вікторе Андрійовичу, — сказала я, — повторіть запитання, і якомога чіткіше. Мої студенти звикли до чіткої мови, тим паче на екзамені.

Флягін подивився на мене з відразою і повторив своє запитання мало не по складах. Студент, приголомшений, барився з відповіддю. Запитання було якесь не по-людському хитромудре. Якби його задали мені, мені б також важко було відповісти…

— Двійка, — швидко сказав Флягін.

— Кому? — запитала я.

— Звичайно, йому.

— Давайте вийдемо в коридор, — запропонувала я.

Ми вийшли. У мене стукотіло в вухах.

— Чи думаєте ви, Вікторе Андрійовичу, що я свого предмета не знаю?

— Ні, не думаю. Ви знаєте, а цей студент, звичайно, не знає.

— Так ось я також не можу відповісти на те питання, яке ви йому поставили. Крім того, що складне, це питання було ще й погано сформульоване, навмисне щоб заплутати. Можете ставити мені двійку, можете взагалі мене звільнити, та поки я читаю цей курс, на екзамені господарюю я, а не ви. А вас я прошу не втручатися в хід екзамену, не ставити запитань. Можете бути присутні, але не більше.

Рішуче ця людина — загадка. Він нічого не сказав, повернувся й пішов. Я повернулася до аудиторії, поставила студенту четвірку і далі продовжувала екзамен. Елла Денисова, яка допомагала мені, була здивована моїм виглядом:

— Що з вами, Ніно Гнатівно? Ви бліді, як сама смерть.

(Елла інколи полюбляє пишномовні вислови).

— Нічого, — сказала я, — просто полаялася з Флягіним.

— Так я й знала! От паразит!

«Паразит» і «сама смерть» в такій безпосередній близькості мене потішили…

А з Флягіним у нас якось усе пішло шкереберть, інколи навіть за межі пристойності. Розмовляти одне з одним ми перестали. Якщо йому треба було передати мені якесь доручення, він звертався до мене не прямо, а через Лідію Михайлівну. Кликав її до себе й казав:

— Будь ласка, скажіть Ніні Гнатівні, що їй треба зробити те і те.

Він сидів від мене за якихось два метри. Не дивлячись на нього, звертаючись тільки до Лідії Михайлівни, я відповідала що-небудь на зразок:

— Лідіє Михайлівно, я чудово чула те, що сказав Віктор Андрійович. Прошу, передайте йому, що те і те я виконати відмовляюся з такої й такої причини.

Або ж (варіант):

— …що його розпорядження буде виконане.

І сміх і гріх. Щось ніби з дитячого садка. Навіть Льова Маркін, який завжди мене підтримував, у такій ситуації звинувачував не Флягіна, а мене:

— Вам, як кажуть, попала віжка під хвіст. Добром це не закінчиться.