Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Футляр весь час зсувався набік, і Ніна його поправляла. А Кравцов говорив, говорив… На диво автоматизована мова. Так, мабуть, будуть говорити машини, коли навчаться, — по штампах, як по роликах: «Ви, крупний учений, талановитий педагог, турботливий керівник, якому кожен з нас так багато зобов’язаний (і атата, і атата, і атата)…» Я слухав і почувався гірше за покійника.

Кравцов говорив, а футляр на боці в Ніни все вислизав, вона з досадою поправляла його, прикусивши нижню губу білою полоскою зубів, з яких один, що стирчав, був до того ж темніший за інші (ця нерівність зубів чомусь мене зворушує).

А Кравцов усе говорив… Раптом вона сказала: «Як хочете, я більше не можу його тримати. Закінчуйте урочисту частину, давайте ми його повішаємо».

Всі засміялися, Кравцов забулькав, як раковина, з якої виходить вода. З футляра вийняли годинник і стали його вішати на стінку. Рубакін приніс табурет, став на нього ї насамперед упустив годинник. Він упав зі смертельним стогоном, але, на диво, лишився цілий. У стіну забили костиль, закріпили на ньому годинник, перевірили хід, бій. Ніна сказала: «Слава богу, йде». Терновський пожартував: «Тепер ви не будете спізнюватися на лекції», — і викликав сміх (всі знають, що я ніколи не запізнююсь). Лідія Михайлівна, яка мало не знепритомніла, коли впав годинник, дивилася на мене гарними сумними очима («Раб без права на амністію», — згадав я). Елла Денисова поцілувала мене «від комсомольської організації». І тут я, старий дурень, заплакав.

Пили вино, ними ж принесене. Стільців не вистачило — молодь розсілася на підлозі. Одарка Степанівна суворо стояла в дверях і всього, що відбувалося, не схвалювала: «Сказали б за два, прийдете люди як люди, я б пирогів, страм, а то як на паперті жебраки». Ніну вона взагалі не любить, називає її «ця ваша, з гончих». Засуджує: «Трьох народила, а пуза не нажила. Хоч маленьке, а треба».

«З гончих…» Досить влучно. Ніна й справді нагадує гончу — сухорлявістю, стрімкою поставою голови, гарячою збудженістю (вся на нервах).

Цього дня, незважаючи на мою нелюбов до ювілеїв, я вперше в житті був розчулений у зв’язку із збігом дат…

Вони пішли, а годинник лишився — цокає, клацає, відмірює мені час, якого лишилося небагато.

Вночі, коли починає боліти серце, це схоже на тяжкий політ у невідомість. Кожен удар серця — помах крил. Летить, припадаючи, підранок.

Я приймаю валідол, лягаю і слухаю годинник. Звук у такі ночі ніби посилюється, розбухає.

Ось і сьогодні вночі я слухав годинник (він особливо голосно, навіть агресивно клацав, у його клацанні був ритм, майже слова). Слухав-слухав і придумав вірш, який запишу тут не тому, що вважаю його хорошим (він старомодний навіть для мене, дуже старомодного), а просто так, щоб не забути.

Ритм, звичайно, навіяний годинником.

І як це я придумав таке? Не збагну. Віршів я ніколи після ранньої юності не писав. Тоді це було звичайне молоде бродіння духу: через вінця посудини. А тепер?

Не про вірші мені треба думати на порозі смерті. Про справедливість.

Чи був я справедливий? Чи навчився цього за довге життя? І як звести кінці з кінцями, шукаючи справедливості?

Особисті записи Миколи Миколайовича я читала не тільки уважно, але й із стиснутим серцем, і що далі, то більше. Одна дивна обставина сприяла цьому. В записах часто зустрічалося ім’я Ніна — природно: так було звати його покійну дружину, смерть якої жорстоко його змінила.

Її я бачила всього разів зо два, зо три і не дуже їй симпатизувала. Попелясто-сива блідоока жінка, з манерою тривожно ворушити пальцями. Дуже мовчазна, дуже вихована. Якось я занесла Емему кілька книжок. Його не було вдома. Ніна Пилипівна відчинила мені двері, взяла книжки, люб’язно подякувала, слабенько всміхнулася, і я пішла, відчуваючи себе безмежно непотрібною їй. Та непотрібна була і вона мені. Я взагалі, грішним ділом, не дуже-то люблю дружин своїх співробітників, особливо не працюючих, — щось класове.