Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Сьогодні знову розмовляв з Ніною. Завжди мене зворушувало, розривало душу це довге «і» в слові «Ніна».

Я знаю, я смішний. Коли дивлюся в дзеркало, бачу якусь подобу бога Саваофа з альбому Ж— Еффеля «Створення світу». Біла бахрома навколо лисини успішно заміняє сяєво. Так і бачиш поруч з собою грубуватого, невинно-голого Адама і потішних ангелів-асистентів.

Я старий, мені вже за сімдесят. Але в старому живе юнак, який усе ще чогось чекає від життя. Йому, цьому юнакові, треба любити, і він любить, сидячи всередині старого.

Сьогодні на кафедрі розмова про навчальні плани. Завзято, з серйозними обличчями сперечаються через якісь години. Особливо лютує Співак.

Мене дивує, як ці люди можуть таку увагу приділяти розподілу годин між дисциплінами. За довгі роки викладання я дійшов до дивного переконання: більш чи менш однаково, чого вчити. Важливо, як вчити і хто вчить. Захопленість, любов викладача до свого предмета виховують більше, ніж будь-яка повідомлена ним інформація. Слухаючи ентузіаста, учні набувають більше, ніж із спілкування з будь-яким ерудитом: високий приклад безкорисливої любові.

Користолюбство несумісне з особою справжнього педагога. Педагог повинен бути щедрим, повністю витрачати себе, час, душу. Цей труд — завжди подвижництво.

Процес навчання сам по собі з усіма своїми недоліками високоморальний. «Сіяти розумне, добре, вічне» можна, викладаючи будь-який предмет: автоматику, хімію, теорію механізмів.

Свого часу, ще до мого народження, було поламано багато списів з питання про так звану класичну освіту. її противники твердили, що давнім мовам у гімназіях приділяється занадто багато часу; його, мовляв, можна було б використати, щоб набути інших, реальніших знань. Можливо, це й так.

Я сам навчався в класичній гімназії (щоправда, в одній з кращих), зубрив латину і грецьку. Чи дало це мені щось реальне? Безумовно. Насамперед навик до праці, хай і не зовсім правильно організованої. Крім того, знання латини полегшило мені потім опанування інших мов.

А найголовніше: мені пощастило вчитися в чудового латиніста. Звали його смішно: Іван Іванович Тріпак (можливо, за співзвуччям мені таке приємне прізвище Співак?). Тріпак був кришталевим ентузіастом, представником цього племені в хімічно чистому вигляді. Латинські вірші, які Тріпак скандував гучним, високим голосом, досі звучать у моїй пам’яті і викликають блаженні мурахи по шкірі:

Так само, очевидно, Співак запалює студентів словами: «Яким би не було довільно мале, позитивне число епсілон, завжди знайдеться таке позитивне число дельта, що…» Важливо бути впевненим у красі й величі того, що викладаєш. В його незаперечній важливості.

Моя невизначена позиція, що вічно вагається, моє самокатування, пошуки справедливості педагогу протипоказані. Така людина, як я, не може нікого нікуди за собою повести.

Якби я був порядною людиною й не був боягузом, я давно пішов би на пенсію. Але я цього боюся. З багатьох причин.

По-перше, я боюся розстатися із своєю роботою — єдиним для мене зв’язком з рухомим життям. Боюся не бачити більше цих молодих, життєрадісних, жвавих, що поспішають і переганяють, не чути більше на перервах особливого студентського галасу — суміші сміху, спеціальних термінів і погано вимовлених англійських слів. Студенти обтікають мене. Бачу себе їхніми очима: невелике чудовисько. Однаково щасливий, що вони мене обтікають.

По-друге, що я робитиму вдома, коли вийду на пенсію? Дивитимуся телевізор? Е, ні. Гомонітиму з Одаркою Степанівною? Вона хороша як приправа — сіль або перець. Не можна харчуватися лише сіллю й перцем.

Нещодавно зустрів у дворі свого колишнього колегу, також професора, який нещодавно вийшов на пенсію. Його шановне бриласте обличчя було сповнене власної гідності. «Раджу вам наслідувати мій приклад. Тепер я одержав простір для наукової роботи. В інституті мене заїдала текучка». Я слухав його і думав досить нелюб’язно: «Чорта з два одержав ти простір. У тебе розвиток кролика». Під час нашої розмови була присутня десь коло наших колін його онука, маленька дівчинка років трьох у червоних черевичках і синьому береті, вона тягла його за палець і примовляла: «Діду, ходімо». З усіх нас трьох вона єдина не кривила душею.

Наукова робота… Після того як я зрозумів, що для цього вже непридатний, і припинив усі спроби, мені стало значно легше. Так, мабуть, стає легше потопаючому, коли він перестає борсатися і йде на дно.