Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Тим часом на факультеті мене підганяли із захистом (займаючи посаду доцента, я не мала вченого ступеня). Я зробила, очевидно, правильно (хоча в якійсь мірі і безпринципно), залишивши Емема в спокої. Без нього підібрали опонентів, розіслали автореферат, одержали відгуки (всі позитивні). Звичайно, в тексті я посилалася на те, що метод був запропонований моїм науковим керівником, але всі дружно хвалили мене саме за метод! Захистила я вдало, пройшла одностайно, але почуття незадоволення і невиразної вини мене не полишало. На моєму захисті Емем був присутній, виступив і також мене підніс, особливо за самостійність. З його виступу було ясно, що дисертації він так і не читав, а про свою ідею, покладену в її основу, геть забув. У мене на все життя залишилося відчуття, що я в якійсь мірі його обікрала, а він навіть не помітив — такий безмірно багатий був!

Не тільки я, всі ми, його співробітники, були впевнені, що його внутрішні запаси невичерпні. Те, що за останні роки в нього майже не було публікацій, ми пояснювали тим, що він працює над якоюсь дуже важливою проблемою і не поспішає обнародувати результати, які, безперечно, складуть епоху в науці. Ми — це старожили кафедри, які знали Емема в епоху його розквіту. Молоді схильні були піджартовувати з нього, але, дивлячись на нас, проймалися повагою.

Що ж виявилося? Спадщини наукової немає, як кажуть, «пуста безліч». Я терпляче продовжувала пошуки, не втрачаючи надії набрати хоча б на скромний посмертний збірник.

Якось мою увагу привернули ніби знайомі формули; в інших позначках я не зразу їх упізнала. Вчиталася, вдумалася і переконалась, що Емем (звичайно, без наміру) відтворив у своїх спробах творити деякі фрагменти моєї дисертації. Мене він тоді не слухав, відгук написав, не читаючи роботи, під час захисту спав… Можливо, тут було щось на зразок гіпнопедії (навчання під час сну)? Ні, найімовірніше, до цього він дійшов самостійно, незалежно від мене. Раніше від мене чи пізніше? Це дослідити було вже неможливо. Якщо раніше, то я здійснила мимовільний плагіат.

Одна з найсумніших речей, які зустрічаються в науковій роботі, — мимовільне перехрещення результатів. Людина працює над проблемою інколи роками, а тоді виявляється, що її результати вже хтось одержав. У нас це називається «потоптали пасовисько». Той, чиє пасовисько потоптали, намагається триматися браво, береться за нову тему. В моєму випадку неясно було, хто чиє пасовисько потоптав (до того ж, лише діляночку, а не все пасовисько), проте мені було тяжко й гірко… Головним чином тому, що Емем, який завжди стояв наді мною в недосяжності, тут виявився нарівні зі мною… Признаватися в моєму відкритті не мало сенсу (це було б схоже на те, як інколи студент приходить до екзаменатора з проханням знизити оцінку; такі дивацькі акції хоча й рідко, але бувають). Так чи інак, публікувати знайдене не було сенсу.

Отже, на посмертний збірник, хоч як крути, матеріалу не набиралося. Слава богу, на кафедрі мене не підганяли. Кравцову було не до мене з моєю комісією: він уже тріщав крилами, підшукуючи собі іншу роботу. А я довгими годинами сиділа й сиділа над паперами професора Завалішина…

Річ у тому, що в цих паперах поруч з науковими замітками я знайшла записи зовсім іншого плану. Розрізнені, не датовані, невизначені за жанром — щось середнє між щоденником і мемуарами, — вони привернули мою увагу гостро і якось хворобливо. В цих записах Емем бесідував сам з собою, роздумував, дивувався, звертався до минулого — особливо настійливо до дитинства. Записи були різні за обсягом, тематикою, інтонацією. Траплялися більш чи менш цільні, на кілька сторінок; були й зовсім невеличкі уривки, два-три рядки, що тонули в ножах; їх важко було датувати навіть приблизно. Була серія записів на теми педагогіки вищої школи, освіти й виховання. Можливо, дещо з цієї серії можна буде включити в збірник?

Читати чужі інтимні записи (особливо близької людини, а Емем був мені все-таки близький!) цікаво, але й соромно, ніби підглядаєш у замкову щілину. Весь час, поки я розбирала записи (інколи з лупою — так сліпо це було написано!), мене мучило почуття незручності й вини. Хоча за своїм становищем я не тільки мала право, але й зобов’язана читати все. Паша Рубакін неодноразово пропонував мені свою допомогу, та я з самого початку відмовилася від неї, і добре зробила.

Буває, людині здається, що її душа зароговіла, а насправді виявляється — ні.