Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Ще напружую пам’ять, і виникають її очі після смерті Колі. Очі не голубі, а чорні, поспіль залиті самими розширеними зіницями. їх я не можу знести, їх я гашу.

Ще бачу Ніну якихось середніх, не найпізніших літ, чомусь завжди нахилену, з совком і віником у руках, підбирає з підлоги сміття. Але й цю Ніну я не можу розігнути, випростати, зазирнути їй в обличчя.

Фотографії нічого не дають, уява відмовляє.

Чоловік, котрий забув, яка його дружина, що з нею прожив майже сорок років! Ні, час мені вже помирати.

Сьогодні розмова з Павлом Васильовичем Рубакіним (язик не повертається назвати його Пашею, як у нас заведено).

На кафедрі з нього підсміюються, його дивакувата зовнішність, його складносурядна, плутана мова, його манера з будь-якого приводу вдаватися до філософії примушує людей звичайних, нормальних цуратися його. За всіма ознаками я відчуваю себе його братом. Він також самотній, як і я. В ньому також нуртує вимоглива, але безсила думка. І, однак, він не співлюдина; наше спілкування не скасовує самотності: він сам, і я сам.

Думки його збагнути важко; навряд чи вони особливо змістовні. Мова в нього загалом правильна, та мене чомусь тішить, коли ця правильність порушується. Сьогодні він сказав: «Я з дитинства боготворю перед Енштейном», — і я був зворушений.

Розмірковую про вищу освіту, про її долі і перспективи. Власне, про вищу технічну освіту (лише в ній я відносно компетентний).

Мені здається, що, ганяючись за масовістю, ми щось тут втратили. Намітилася інфляція вищої освіти. Щось на зразок грошової реформи тут необхідне.

Мені важко про це судити, не маючи фактів, але, по-моєму, такої кількості спеціалістів, яку щорічно випускають втузи по всій країні, народному господарству не потрібно. Диплом інженера у нас знецінений. Кваліфікований робітник одержує більше, ніж інженер, це тривожна ознака.

Той набір знань, який ми даємо студенту, для більшості наших учнів надмірний, для меншості, навпаки, малий. Інженер на виробництві, як правило, обходиться без високої науки. Йому потрібні зовсім інші знання й навички (організатора, постачальника). З наших поганих студентів нерідко виходять ділові інженери.

Меншість наших випускників потрапляють на наукову роботу, і для них обсяг наукових знань, одержаний в інституті, вкрай недостатній.

Тих і інших ми стрижемо під один гребінець, готуємо за одною програмою однакову кількість років. Ні тих, ні інших ми не вчимо самостійно набувати знань із книжок, а це найважливіше в наш час, коли будь-який запас готових знань через п’ять-десять років стає застарілим.

Все це наводить на думку (десь вона вже висловлювалася), що вищу освіту треба було робити двоступінчатою. Підвищену наукову підготовку давати лише тим, хто має (і ділом зумів довести) здібності, покликання і старанність до наукової роботи. Таких фахівців треба готувати не валовим, а штучним методом. Для цього потрібно різко зменшити число студентів у групі і навантаження викладача. Там, де йдеться про твори мистецтва, масова штамповка безглузда. Фахівець високої кваліфікації — такий самий твір мистецтва.

Спілкування викладача зі студентом повинне бути індивідуальним, а не знеособленим. Ніщо так не формує особу учня, як щедрі, не обмежені часом бесіди з наставником. Для цього той і другий повинні мати час.

Процес навчання треба зробити привільним і радісним. Як цього досягти? Не зовсім ясно. Риси цього привілля інколи помічаються. Хороша лекція — завжди свято. Число лекцій слід обмежити, давати студентам можливість самостійно вивчати предмет за книжками.

Наша сучасна система контролю (екзамени) з жорстокими вимогами до пам’яті студентів найбільше страшна тим, що вона придушує природну допитливість юної особи. Згадаймо павловський рефлекс «що таке?». Собака, особливо молода, зустрічаючись з незнайомим предметом, намагається його обнюхати, обстежити. У більшості наших студентів цей рефлекс знищено. Вони не тільки не допитливі — вони люто відштовхують від себе будь-яку інформацію. Викладач, який повідомляє їм додаткові відомості, стає їхнім особистим ворогом. Ще б пак — він збільшує обсяг того, що треба завчити і відтарабанити на екзамені. Зовсім неправильним я вважаю звичай (заведений майже скрізь) вимагати від студента, аби він відповідав на екзамені увесь матеріал напам’ять, без довідників, конспектів. Такий екзамен перетворюється в безглузду процедуру, принизливу для обох сторін.

Особливо ненависна мені манера деяких викладачів читати лекції, не відриваючись од конспекту, а на екзамені вимагати від студента все напам’ять. Слава богу, у нас на кафедрі такої огидної практики немає. Наші лектори (вид франтуватості!) виходять до дошки, не маючи в руках не лише конспекту, а й узагалі нічого («Кругом живіт та ноги», — каже Маркін словами Зощенка).